Етичні проблеми у науково-дослідницькій діяльності психологів

Видео: SCP Foundation Amnestics Use Guide

Серед етичних проблем у науково-дослідницькій діяльності психолога виокремимо такі [6, c.289-294]:

1) Надмірне експериментування. Психолог заради отримання «цікавих результатів» ставить інтереси науки чи свої кар’єрні інтереси вище за інтереси клієнтів. Звичайно, і психолог-дослідник, і психолог-практик повинні вести науковий пошук, але як тільки вони відчують, що почали ставитися до клієнтів тільки як до «обстежуваних», «досліджуваних» чи взагалі як до «статистичного матеріалу», слід відновити пріоритети: на першому місці повинні бути інтереси клієнта/досліджуваного, які не повинні жодним чином постраждати!

2) Вторгнення в особисте життя, у духовний світ обстежуваних/досліджуваних людей. Проблема полягає в тому, що для «чистоти» дослідження часто доводиться працювати в режимі «суб’єкт-об’єктних» відносин, що вимагає підвищеної етичної готовності та моральної відповідальності психолога.

3) Страх перед дослідженням найбільш гострих соціально-психологічних проблем, що може не сподобатись адміністраторам, замовникам чи науковим керівникам, які не хочуть із-за вашої ініціативи мати неприємності з вищим керівництвом.

4) Проблема недобросовісності дослідження має два варіанти: умисна недобросовісність (підтасування результатів) та низька кваліфікація чи недбалість дослідника. На жаль, отримані таким чином результати, а ще якщо вони опубліковані у солідних виданнях, можуть дезорієнтувати інших дослідників.

5) Некоректне співавторство та відвертий плагіат, які можуть виражатися: у цитуванні чи переказуванні у великому обсязі інших авторів без посилань на них- у включенні свого прізвища в роботи своїх підлеглих за відсутності хоча б одного рядка, написаного власною рукою і т.д.

Часто етична проблема полягає у вимушеній необхідності істинних авторів погоджуватися на таке «співавторство» заради того, щоб книга взагалі була видана. Звичайно, можна позначити й етичну проблему і самого «співавтора», але це вже залежить від наявності в нього професійної совісті.

6) «Кастовість» та «сімейність» в науці. Г.Сельє зазначав, що іноді причиною «кастовості» є пихатість, марнославство та егоїзм деяких дослідників, які дуже занепокоєні тим, щоб хто-небудь не випередив їх у науковому пошуку. Це змушує деяких дуже «авторитетних» дослідників упереджено ставитися до молодих вчених, не допускати їх у «свої ряди», перешкоджаючи їхнім публічним доповідям чи публікаціям в серйозних виданнях. Хоча іноді молоді вчені й самі провокують недовірливе ставлення до себе, наприклад, перебільшуючи свій внесок, приховуючи для «вигідного» для них випадку результати деяких досліджень, з презирством ставлячись до своїх колег і т.д.

Дуже непростою є проблема «сімейності в науці», коли, з одного боку, створюються сприятливі умови для відвертих нездар – нащадків відомих вчених чи наукових адміністраторів, а з іншого – є доволі цікавий досвід співробітництва в науці сімейних пар та інших родичів (П’єр та Марія Кюрі, Карл та Герті Корі та ін.).

7) Проблема «професійних секретів». «Професійні секрети» – це секрети від клієнтів, яким далеко не все слід говорити про результати дослідження, інакше вони можуть бути просто травмовані- секрети від адміністраторів, яким не слід повідомляти інформацію, яка може нанести шкоду підлеглим чи тим, хто навчається у цьому закладі- секрет від своїх колег по роботі, які можуть не сприймати яких-небудь інновацій чи свіжих ідей (і серед друзів знаходяться бажаючі все і вся критикувати та перестраховуватися). Тут рекомендується приблизно наступна схема дій: якщо ви впевнені в плідності своїх ідей, то спочатку доведеться пережити період самотності і навіть деякої «партизанщини».

Наприклад, ви придумали нову ігрову методику, тоді самі, на свій страх та ризик намагаєтесь її включити до своєї роботи з клієнтами, при цьому не забуваєте про її наслідки для людей, котрі вам довірилися. І тільки після того, як після перших невдач (а вони часто неминучі), коли методика набуває біль-менш симпатичного та «працюючого» вигляду, про це можна повідомити деяким своїм колегам. Іншими словами, краще ставити своїх колег і керівництво перед фактом, що відбувся, коли вже ніхто не скаже, що ваша нова методика «взагалі нікуди не годиться»

8) Проблема необґрунтованого «просування» в науці не гідних цього людей проявляється в таких ситуаціях: по дружбі комусь пишеться позитивний відгук, хоча сама робота примітивна- сприяння у кар’єрі приятелю вашого приятеля («ну як тут можна відмовити?!»)- кому-небудь посприяти у кар’єрі лише тому, що він «чарівний» чи просто «дотримується правил гри», тобто, де необхідно поводить себе в міру примітивно і т.д. на жаль, досить часто всі ці «приятелі» займають у науці місця своїх більш достойних суперників.

9) Проблема надмірної формалізації багатьох аспектів науково-дослідницької діяльності проявляється у захопленні природничо-науковими методами. Наприклад, коли унікальна, неповторна і така, що не співвідноситься з жодними психометричними нормами особистість, «прораховується» за допомогою так званих «особистісних тестів», як це робиться по відношенню до більш простих проявів психічного (психофізіологічних реакцій, деяких репродуктивних, інтелектуальних здібностей і т.ін.), де об’єктивний метод цілком виправданий. Як це не здається парадоксально, але при дослідженні складних (особистісних) проявів психічного більше підходять простіші методи, які ґрунтуються на розумінні та відчутті, а не на скрупульозному вивченні яких-небудь мало суттєвих нюансів, за якими не видно цілісної картини.

Парадоксальність простоти полягає в тому, що для багатьох саме вона часто виявляється надзвичайно складною. Спадає на думку закон Мейера: «Ускладнювати просто, спрощувати складно».

Етична складність тут полягає в тому, що часто психолог, навіть розуміючи обмеженість багатьох існуючих традиційних методів дослідження, які ґрунтуються на природничо-наукових підходах, все-таки змушений їх використовувати для написання дипломних чи дисертаційних робіт, щоб не ризикувати при побудові своєї наукової кар’єри, не провокувати гнів авторитетних психологів, орієнтованих на застарілі підходи.

10) Проблема «підлаштування» під чий-небудь науковий авторитет чи прикривання цим авторитетом і навіть його відверта експлуатація для досягнення своїх далеких від науки цілей. Інколи цим користуються не зовсім чисті помислами молоді психологи, які прагнуть мати хорошу кар’єру.

11) Проблема відвертого цькування своїх колег по роботі. Переважно в основі цькування лежить заздрість та нездорове суперництво. Етична проблема полягає в тому, що багато дійсно творчих спеціалістів дозволяють себе втягувати у ці склоки. Ця проблема поглиблюється тим, що в науці не існує чітких критеріїв ефективності проведених досліджень, що й породжує спекуляції з приводу «некоректності» чи «низької кваліфікації» суперників чи конкурентів. Досвід показує, що переважно цим займаються людини, які самі нічого значимого в науці зробити не можуть і знаходять у склоках спосіб самоствердження. Хоча бувають випадки, коли деякі пихаті вчені суміщають свої цікаві дослідження з відвертим цькуванням своїх колег.

12) Проблема «наукового обґрунтування» і участі деяких психологів у глобальних суспільних маніпуляціях. Наприклад, заради високих гонорарів психолог бере участь у передвиборній кампанії якого-небудь відвертого злочинця чи непорядної людини, допомагаючи їй «пройти до влади».

Для деяких психологів дані проблеми навіть не вписуються до категорії «проблеми». Звичайно, якщо у психолога немає професійного достоїнства та совісті, то для нього немає й етичних проблем що ще сумніше.



3. Етичні проблеми у викладацькій діяльності психолога

Сучасне викладання – це не тільки передача студентам у педагогічно опрацьованій формі дозованої частини науково-практичної інформації, але й постійне демонстрування міркувань з приводу цієї інформації, демонстрація можливостей наукового методу при аналізі та рішенні психологічних проблем. Тільки за такого викладання, як говорить Пряжніков М.С., студент буде розуміти, навіщо необхідні наукові знання, методи, і в нього почне розвиватися справжня навчально-професійна мотивація. Крім того, справжня освіта припускає не стільки формування знаменитих «професійних знань, умінь та навичок – зунів», але й формування на їх основі особистості професіонала-психолога. У цьому процесі виникає чимало проблем, у тому числі й етичних.

М.С.Пряжніков наголошує на таких етичних проблемах у викладацькій діяльності психолога [9]:

1) Проблема самоствердження викладача у студентській аудиторії

Самоствердження – прагнення людини до досягнення та підтримки певного суспільного статусу, яке часто виступає як домінуюча потреба. Це прагнення може проявлятися як в реальних досягненнях в тій чи іншій галузі, так і у відстоюванні своєї значимості перед іншими тільки шляхом словесних заяв [8, с.513].

Звичайно, самостверджуватися викладачеві необхідно.

Виникає два питання: «як?» і «за чий рахунок?».

Викладач може самостверджуватися такими способами:

- як творча особистість, як майстер педагогічного процесу, якого поважають та люблять студенти. Таке самоствердження не є проблемою, остання починається тоді, коли воно перетворюється в самоціль, тобто коли любов та повагу намагаються досягнути не за рахунок своїх оригінальних суджень, а за рахунок дешевих прийомів: «зваблювання» аудиторій, «залякування», «підігравання» ще не сформованим смакам і науковим (а частіше – псевдонауковим) пристрастям студентів. Наприклад, замість того, щоб знайомити студентів з уже доведеними даними, викладач обходить ці «нудні» теми й одразу звертається до популярних (вірніше, популістських), які не мають нічого спільного з серйозною наукою-

- організовуючи «дуже суворі» екзамени та заліки. На думку такого викладача-екзаменатора, іспити/заліки повинні сприяти підвищенню якості знань і статусу викладача в очах студентів. При цьому давно помічена цікава закономірність: чим солідніший вчений, тим меншою мірою він дозволяє собі такі варіанти самоствердження [9]

2) Проблема комерціалізації викладання психології

Комерціалізація психологічної освіти має позитивні та негативні моменти:

- по-перше, це можливість для талановитих випускників шкіл, які мають гуманітарну спрямованість, отримати психологічну освіту, обминаючи складні вступні іспити на більшість факультетів психології у державних вузах-

- по-друге, це можливість для викладачів мати додатковий заробіток, читаючи лекції в недержавних вузах-

- по-третє, є окремі приклади достатньо серйозних комерційних психологічних вузів, факультетів чи спецвідділів, де намагаються готувати справжніх спеціалістів-психологів, а не просто «робити чималі гроші» на підготовці психологів.

На жаль, досвід 90-х рр. виявив достатньо багато негативних моментів, пов’язаних з комерційною підготовкою психологів [9]:

- часто викладачі, які прагнуть підвищити свої «рейтинги» йдуть на поводу в студентів, наприклад, намагаються уникати тем, які можуть бути «надто складними для сприймання» чи тем, які можуть просто «не сподобатися студентам» (особливо тем, які стосуються етичних аспектів майбутньої роботи)-

- залежність від методистів, які організовуючи заняття і підбираючи команди викладачів, нерідко роблять це за своїми симпатіями до них, а не за діловими та професійними якостями. Іноді доходить до того, що критерієм включення викладача в команду є здатність балагурити за вечірнім столом і співати пісні чи Олегантно цілувати ручки таким методистам На жаль, розуміючі такий стан став студенти, часто не можуть змінити ситуацію, оскільки реально бояться таких методистів і викладачів-

- іноді викладачі, відчуваючи свою безкарність, починають буквально вимагати зі студентів грошей і подарунків, погрожуючи їм «суворим іспитом», який буде «дуже складно здати, якщо»-

- часто викладачі, прагнучи хоча б трохи заробити грошей на додаток до офіційної зарплати, беруть на себе досить велике погодинне навантаження, яке може доходити до 45-50 аудиторних і лекційних годин в тиждень. Це призводить не тільки до фізичного і психічного виснаження, у багатьох викладачів просто не вистачає сил для того, щоб виконувати серйозні наукові дослідження, писати підручники, немає часу для повноцінного нефоммального спілкування зі студентами та аспірантами і т.д.-

- нерідко у багатьох недержавних вузах відсутня навчально-методична база (бібліотеки, сучасне обладнання і т.д.), тому студенти не мають реальних можливостей для повноцінної самостійної роботи – найважливішої умови справжньої вузівської освіти та ін.

Усе сказане вище не означає, що комерційна психологічна освіта повністю порочна. Вона має право на існування, тільки потребує серйозного вдосконалення.

3) Проблема надмірних навантажень на студента та викладача

На жаль, поки що вузівська професійна освіта йде скоріше по інтенсивному шляху, через збільшення інформаційного навантаження на студентів: студентам доводиться запам’ятовувати непотрібні об’єми інформації, а викладачам – переказувати цілі посібники. Внаслідок чого, студенти перетворюються в переписувачів підручників (під диктовку), а викладачі – в «голови, що говорять». Хоча давно помічено: механічне переписування не приводить до розуміння. Щоб подолати цю проблему викладачеві слід давати загальне орієнтування у матеріалі, який вивчається, окреслювати проблемні моменти, а більшу частину часу міркувати вголос у присутності студентів, демонструючи їм можливості тих чи інших методів (чи теорій) при розгляді проблемних питань даної науки. Після чого студенти самостійно більш детально вивчають цей матеріал у добре обладнаних бібліотеках

4) Проблема оптимізації формальних і неформальних стосунків викладачів та студентів

Позитивна сторона живого професійного спілкування в тому, що воно дозволяє спокійно сприймати які-небудь слабкості та труднощі, пов’язані зі справжньою творчістю у своїй професії. Коли студент бачить викладача не просто як «голову, яка говорить», висловлює правильні думки, а в неформальній обстановці, де викладач може в чому-небудь помилятися, плутатися, чого-небудь не знати і т.д., але він дотикається до найважливішої таємниці творчості – таємниці неминучої помилки.

Якщо між викладачами та студентами складаються повноцінні неформальні стосунки, то це дозволяє їм вчитися один в одного прагнення до істини. Але головне, таке взаємозбагачення часто вселяє в студента більше впевненості у власних силах, а викладачам дає хорошу творчу підпитку від спілкування з більш молодими і не зіпсованими традиційними уявленнями студентів.

Головна складність таких стосунків – збереження міжособистісної дистанції між виклдачем та студентом, адже якщо дистанція зберігається до неприйнятних розмірів, то часто, відповідно, зменшується і взаємна повага один до одного. Ця проблема стоїть як перед викладачем, котрий завжди повинен пам’ятати про своє головне призначення (бути прикладом творчого пошуку та професійної гідності), так і перед студентами, які не повинні відноситись до викладачів як до приятелів. Звичайно, це не виключає, що надалі неформальні стосунки стануть ще більш приятельськими і навіть дружніми (як відносини рівноправних колег).

Якщо ж викладач тільки формально спілкується зі студентами, не намагаючись вникнути в їх внутрішній світ, чому-небудь навчитися в них, то саме викладання психології дуже примітивізується. На жаль, в епоху невиправданих перевантажень в погоні за додатковим заробітком часу на справжні неформальні стосунки залишається все менше і менше. Як наслідок, справжньої вузівської підготовки не виходить, адже у викладача навіть немає можливості підказати (і тим більше показати) як можна було б більш цікаво і продуктивно проводити вільний від занять час.

Елементи неформального спілкування можуть використовуватись на лекціях та семінарах, коли, наприклад, викладач просто робить невеликі «ліричні відступи», дозволяє собі більше висловлювати власну точку зору, навіть, з питань, які не стосуються курсу, який читається. Саме так часто проводили свої заняття відомі вітчизняні психологи В.П.Зінченко, В.В.Давидов та ін. Звичайно, цю ідею не слід доводити до абсурду, перетворюючи все заняття в суцільне «ліричне відволікання».

5) Проблема інтимних стосунків викладачів і студентів

По-перше, і викладачі, і студенти – це дорослі люди, тому вони мають право самі вирішувати дані питання. По-друге, все, що відбувається між викладачами і студентами знаходиться під пильним контролем зі сторони «громадської думки», яка є в кожному закладі. Викладач, який ступає в інтимні стосунки зі студентом повинен завжди пам’ятати про свою, перш за все, моральну (не кримінальну і навіть не аміністративну) відповідальність Але оскільки, як кажуть, «серцю не накажеш», то слід хоча б не виставляти на люди ці стосунки

Проблема ускладнюється тим, що в період «ринкової освіти» багато викладачів самі починають занадто турбуватися про свої «рейтинги» і «комерційну популярність», забагато використовуючи на своїх лекціях і заняттях емоційно-естетичні прийоми (часто на шкоду змістовно-смисловій підготовці студентів). А самі студенти, не розуміючи до кінця «ринково-комерційного» смислу «чарівності» зі сторони таких викладачів, сприймають їхню «привабливість» як основу для того, щоб закохуватися в них. Нерідко і самі «ринкові викладачі» починають переконувати себе в тому, що для них «любов студентів важливіша за гроші»

6) Проблема незгоди студента з викладачем

Ситуація, коли студент вважає, що викладач «не правий», висловлюючи на своїх лекціях які-небудь думки, є цілком нормальною.

Слід пам’ятати, що кожна людина, в тому числі й викладач вузу, має право на свою точку зору, навіть якщо ця точка зору не співпадає з думкою деяких його колег-психологів чи навіть з точкою зору офіційної пропаганди на гострі суспільні проблеми. Студент, як самостійно мислячий «суб’єкт навчальної діяльності», також може мати свою наукову чи світоглядну позицію і буде прагнути її висловити. У подібних випадках у викладача все-таки є фактична перевага: саме він веде заняття, тому йому належить «право першого голосу». Але якщо викладач коректний спеціаліст, то він все-таки повинен дати незгідному з ним студенту хоча б коротко означити свою точку зору чи самому заявити перед аудиторією іншу позицію студента. Зробити це краще на перерві, на окремому семінарі або на іншому занятті, попередньо підготувавшись до реакції-відповіді на зауваження студента.

Далеко не завжди кращим варіантом є «миттєва», а ще й «дотепна» реакція викладача, яка не дозволяє краще усвідомити проблему, а тільки дає можливість викладачу продемонструвати свої «артистичні» здібності та ставить студента в позицію «посміховиська». Часто такі «дотепні» відповіді дуже подобаються студентським аудиторіям, але якщо «артистизм» викладача викликає сумніви у студентів, то їх симпатії можуть виявитися і на стороні однокурсника.

Звичайно, сама по собі дотепність викладача (чи студента), а також різні декоративно-естетичні оформлення лекції повинні використовуватися, але не домінувати над змістом і смислом освіти, «засвоєння метода наукового пізнання» – головної мети університетського курсу.

7) Проблема рівноправної дискусії студента з викладачем

Цілком можливі ситуації, коли студент у яких-небудь питаннях розбирається краще, ніж викладач. Як наслідок, можуть виникати дискусії та суперечки, які є цілком природними та взаємно корисними. Головним правилом їх проведення є попередня підготовка до них.

Для студента під час дискусії не показувати викладачеві всім своїм виглядом, що він його «зневажаєте», вважає «нікчемою» і т.д. Критика (особливо критика викладача) повинна бути конструктивною і доброзичливою. Майбутньому психологу взагалі проти показані «демонстративне презирство» до будь-кого – це, скоріше, ознака «пацієнта», ніж спеціаліста

Початком коректної суперечки студента з викладачем є грамотно сформульоване до викладача питання та чітко означена власна позиція студента, щоб було зрозуміло, що студент зрозумів точку зору викладача і сам знає, в чому саме він не згодний з викладачем.

8) Проблема пошуку студентами наукового керівника

До основних помилок студента у процесі пошуку наукового керівника відносять такі:

1) орієнтація на «модних» і «популярних» викладачів (проблема в тому, що у таких викладачів уже достатньо багато бажаючих стати їх студентами, й у них просто не вистачає часу, щоб по-справжньому «возитися» з усіма- крім того, такі популярні викладачі нерідко стають занадто зарозумілими і самі починають визначати для себе «любимчиків» і «безперспективних», а то й просто «відхилених»)-

2) орієнтація на «хороших» і «приємних у спілкуванні» викладачів, які реально погано розбираються у даному питанні (в темі дипломника)-

3) орієнтація на викладачів, які поглинуті своїми науковими проблемами та мало уваги приділяють турботам і проблемам самих студентів- правда, якщо студент – достатньо самостійний дослідник-початківець, то йому буде набагато простіше знайти взаєморозуміння з таким викладачем і останній буде знаходити час хоча б на обговорення змістовних проблемних питань дипломного проекту, а питання, пов’язані з оформленням та іншими «формальностями» студент повинен вже вирішувати сам-

4) вибір наукового керівника як можливого «психотерапевта» і «няньки». У більшості випадків викладачі не цього не люблять, хоча інколи студент знаходить те, що шукає. На жаль, у цьому випадку зі студента, швидше за все, не вийде справжнього самостійного дослідника

9) Проблема взаємостосунків студент-адміністрація

Основі проблеми у стосунках студента з адміністрацією зводяться до покращання організації навчального процесу. Студент може висловити свої претензії щодо невдало складеного розкладу, «поганих» викладачів, застарілого дослідницького обладнання, технічних засобів навчання, з приводу відволікання студентів на роботи, які не стосуються навчання і т.д. Часто такі претензії студентів, а ще у вигляді колективних скарг і виступів виливаються у справжні конфлікти. Зазначимо, що для багатьох студентів краще виступати не поодинці, а організовувати саме колективні протести, підключаючи до цього навіть деяких викладачів.

Іноді претензії студентів до адміністрації і навчальної частини можуть бути пов’язані з тим, що студент, який сприймає психологію як науку про «астральні матерії» і т.д. не задовольняє своїх екзотичних інтересів. Про це спеціально доводиться говорити, оскільки деякі найбільш «настирливі» студенти не хочуть миритися з тим, що їх зовсім неординарні інтереси не знаходять розуміння зі сторони викладачів, що може навіть послужити причиною відсіву таких студентів. Наприклад, видатний вчений Г.Сельє зазначав, що «з вузів часто йдуть досить талановиті й оригінальні мислителі, які не бажають чи не вміють пристосуватися до усталеної рутини навчального закладу, що «навіть в кращих вузах деякі курси розроблені погано, ряд лабораторних робіт просто непотрібні, а екзаменаційні питання безглузді але в будь-якому випадку, студент, якщо він достатньо сильна особистість, може пристосуватися до своїх викладачів тією мірою, в якій це необхідно, і не витрачати час на нарікання з приводу неминучого типовий «кандидат на відрахування», не ледачий, а просто негнучкий» [11, с.53–54].

Тому головна проблема для студента, який з’ясовує свої стосунки з адміністрацією вузу, – це зрозуміти для себе, що важливіше, навести порядок в вузі (з врахуванням того, що це «вічна» проблема), отримати якісну освіту (долучитися до наукового методу пізнання) та диплом (формальна, але дуже важлива для майбутнього професіонала мета). І якщо вже боротися за свої права, то краще це організовувати колективно (з залученням самих викладачів) і проводити в коректній формі. Якщо ж така боротьба приречена на невдачу, то слід розумно зважити свої можливості, співвіднести їх з більш важливими цілями свого перебування в вузі та марно не підставляти під удари ні самих себе, ні своїх викладачів

Хоча сам факт «боротьби за свої права» може стати хорошою школою для формування почуття власної гідності, що для майбутнього психолога дуже важливо, адже йому нерідко доведеться формувати таке почуття у своїх клієнтів.

10) Проблема навчальної дисципліни та етикету в конкретному психологічному вузі

Студент часто порівнює свій навчальний заклад з іншими вузами: правила взаємостосунків, які складаються між викладачами, між викладачами та адміністрацією, між викладачами та студентами, між студентами. Осмислюючий ці правила, студент може виявити відмінності: знайти що-небудь краще, гірше. Для формування професійної самосвідомості, для самовідчуття себе студентом «хорошого» вузу все це здійснює негативний вплив [9]. Найстрашніше, коли студент-психолог бачить чвари, неприязнь, відверту заздрість у взаємостосунках між своїми викладачами- коли його втягують у вияснення стосунків між ними. Одні студенти можуть спостерігати за цим як за розвагою, інші – переживати і навіть страждати через те, що в рідному психологічному вузі відбуваються такі вульгарні речі.

Нажаль, часто негативний приклад має не менший виховний вплив, ніж позитивний – і в цьому великий дидактичний смисл «зла», «непристойності» та «невихованості». О.М.Джуринський приводить негативний приклад виховання, який практикувався в Стародавній Спарті: «Легендарний законодавець Лікург, щоб вберегти спартіатів від пияцтва, влаштовував своєрідні «уроки тверезості», коли рабів змушували напиватися, щоб спартіати могли наочно переконатися, наскільки неприємний та огидний п’яниця» [7, с. 44]

11) Проблема сприяння самоуправлінню студентів

Це проблема міри взаємної відповідальності студентів та адміністрації за підтримку елементарного порядку в вузі, естетичне оформлення навчальних аудиторій і різних приміщень і т.д. На жаль, у студентів сформована установка, що до вузу вони прийшли тільки вчитися, а не займатися господарськими роботами (прибиранням, ремонтом приміщень і т.д.). Як наслідок, після занять в аудиторіях багато сміття, хоча на наступній парі в цій же аудиторії буде займатися інша група і т.д. Слід пам’ятати, що чистота та порядок у вузі – це елемент почуття власної гідності, яке в цьому плані у студентів часто не формується

12) Проблема автономності викладача

На сьогодні все більше відчувається потреба у підвищенні незалежності викладача від громадської думки та від думки свого професійного середовища. З одного боку, право на власну точку зору викладачу дано, але з іншого – далеко не всі викладачі це право реалізують. Причини цього такі:

- відсутність власної професійної (а часто і моральної) позиції викладача психології зі складних проблем суспільного життя-

- сильний тиск зі сторони колег-викладачів та адміністрації-

- неготовність частини студентів сприймати незвичні точки зору і т.д.

Ймовірно, за реальну автономність у викладанні психології ще слід поборотися.

13) Етичний парадокс формування особистості студента-психолога

Сутність професійної освіти – це не тільки формування знань, умінь і навичок, а й формування на цій основі особистості спеціаліста, найважливішою характеристикою якої є професійна совість. Парадокс в тому, що саме особистість ми часто не формуємо (особистості взагалі повинна формуватися сама, а завдання вихователів тільки створювати для цього умови). Ми не можемо оцінювати (особливо на формалізованих процедурах екзаменів, заліків), наскільки просунувся студент в плані свого особистісного розвитку, це ніяк не відображається в дипломі випускника психологічного факультету, вузу і т.д. Але з іншого боку, це найважливіше в професійній підготовці і тому повинне відстежуватися [9].

Можливим виходом з цієї ситуації могло б стати формування готовності до професійної рефлексії студента, до усвідомлення своєї етичної досконалості (чи недосконалості). А викладачам залишається тільки спостерігати, як їм вдалося своїми міркуваннями та власним прикладом сприяти розвитку найголовнішого в майбутньому психологові – його совісті.

14) Проблема почуття власної гідності викладача

Це одна з найбільш гострих проблем викладацької діяльності. Складність питання в тому, що одним із показників гідності працівника є громадська оцінка його праці, тобто реальна офіційна зарплата. Як би презирливо ми не ставилися до грошей, не можна забувати, що це один із найважливіших елементів людської культури, найміцніших засобів регуляції людських взаємостосунків [9].

Якщо психолог прагне сформувати ціннісно-смислове ядро в особистості, що самовизначається, то найкращим прикладом для наслідування буде демонстрування власної гідності. Але, як відомо, психологи та педагоги, які працюють в сфері освіти, мають жалюгідне існування і демонструють, скоріше, приклад покірної смиренності з неповажним ставленням до себе. Природно, що приклад такої смиренності у більшості випадків не буде сприяти формуванню у підлітків почуття власної гідності. Швидше за все, підлітки будуть звертатися до інших прикладів для наслідування.

Дехто може сказати, що головна нагорода для педагога та психолога – не гроші, а усвідомлення того, що вони виконують благородну справу, а також – любов та повага дітей. Для деяких педагогів і психологів цього, можливо, і достатньо. Але, як вже зазначалося, гроші – це важливий елемент культури, і поки, в основному, саме з допомогою грошей позначається цінність тієї чи іншої праці та цінність самої особистості працівника Коли ущемлений у своїх правах педагог мовчить, то він, фактично, здійснює страшну угоду з совістю, ніби розплачуючись своєю гідністю за спокій та уявне благополуччя. Принцип «тільки б не було війни», тобто боротьби за свої права, підходить, скоріше, для рабів, а не для тих, хто зобов’язаний постійно демонструвати свою гідність

15) Проблема використання нецензурних висловлювань та жаргонних слів у викладацькій діяльності

Висловлюватися нецензурно «не добре», і з цим, здається, немає смислу сперечатися. Але хто зуміє точно визначити, де «нецензурне» висловлювання, де «жаргонне», а де – «простонародне» чи «розмовне»? Наприклад, іноді «хороше слівце» виражає особистісну зацікавленість викладача і його своєрідну «довіру» до даної аудиторії. Часто «нецензурщина» є проявом, так званого, «професійного епатажу», що нерідко зустрічається в середовищі творчих працівників. Ми не виправдовуємо невихованості деяких викладачів, які своїм прикладом підривають віру багатьох студентів в ідеали та образи «благородної» та «чистої» психології, розвіюють «міф» про «справжнього вченого», якому чужі «низькі» людські пристрасті та простонародні способи самовираження.

Але ось що говорить з цього приводу відомий вчений Г.Сельє: «Випадкова обмовка, жаргонне словечко чи граматична помилка, яка зустрічається в мові освіченої людини, не нашкодять лекції, а навпаки, нададуть їй живості та безпосередності» [11, с. 345]. Хоча ми не одноразово помічали, що сьогоднішні студенти-психологи набагато поважніше слухають тих викладачів, які проводять свої заняття в міру артистично і грамотно («благородно») вибудовуючи свою мову. Ймовірно, є у багатьох студентів потреба хоча б у зовнішній культурі та вихованості в епоху вседозволеності та неп ристойності, які панують навколо.

Слід зазначити, що майбутньому психологу часто доведеться зустрічатись в своїй роботі з невихованими людьми, тому слід себе до подібного морально готувати

16) Проблема «примітивного» студента

Під «примітивністю» розуміється неготовність студента виконувати елементарні норми взаємостосунків з викладачами й однокурсниками та сприймати оригінальні (у тому числі й етич-ні) роздуми викладача.

Умовно можна виділити дві категорії «примітивних» студентів:

1) студенти, які вже усвідомили свій «примітивізм» і хочуть його подолати (таких студентів не можна назвати «примітивними», у них скоріше зовнішня примітивність)-

2) студенти, які вважають свою неготовність до справжнього навчання та творчості цілком нормальним явищем і гордяться цим (наприклад, тим, що «знають своє місце» і «вміють не висовуватись») – з такими студентами набагато складніше, це істинно «примітивні» люди.

Але викладач повинен працювати і з одними, і з іншим, та ніколи не виключати можливості, що коли-небудь «примітивний» студент може змінитися, а для цього йому необхідно дати можливість вибору подальших шляхів свого навчання та роботи за спеціальністю. Такого студента слід хоча б «озадачити» проблемою вибору: можна залишатися примітивним, а можна хоча б пошукати інші, більш творчі шляхи самореалізації своїх талантів.

У такому випадку робота зі «стійкими примітивними» студентами – це реальна творча ситуація для викладача, коли йому доводиться з «нічого» робити «щось». Можливо, це і є справжнє диво. Але, на жаль, дива відбуваються не часто

17) Проблема «примітивного» викладача психології

«Примітивізм» викладача полягає в тому, що маючи можливість хоча б дотикатися на своїх заняттях до найскладніших питань людського буття, він обмежується тільки рамками офіційно затвердженої та схваленої програми. Але й тут не слід засуджувати викладача, оскільки вихід на такі складні (перш за все, етичні) проблеми припускає внутрішню готовність до цього, де саме звернення до цих проблем – це вже вчинок.

Якщо викладач не готовий до публічного обговорення складних питань, то краще почекати, коли така готовність сформується. Наодинці з собою він все-таки повинен прагнути до виходу на такий рівень осмислення і чуття проблем.

Але й тут доречне питання: якщо викладач психології є визнаним спеціалістом у своїй галузі знання (на рівні «знавця»), навіщо йому занурюватися в які-небудь інші проблемі простори, тим більше в область етики, адже обходяться без етики багато психологів? Звичайно, і такі викладачі заслуговують поваги, хоча б як «знавці», які володіють інформацією і вміють доступно і гарно донести її до аудиторії. Правда, чимало авторитетних педагогів і психологів (С.І. Гессен, В.П.Зінченко, Г.Сельє та ін.) вважають, що «переказування підручників – це найпримітивніший рівень викладання», оскільки людина не використовує можливість більш творчої самореалізації у своїй професії. Хоча в цьому також полягає її право вибору варіанту реалізації свого творчого потенціалу.



<< ПредыдушаяСледующая >>
Внимание, только СЕГОДНЯ!