Етичні проблеми та зваби практичної психології

Здоровою є людина не вільна від проблем, а та,

котра вміє з ними поводитись.

Н. Пезешкіан

Якщо у психолога немає професійної гідності й совісті, то в нього немає й етичних проблем.

Наслідки спілкування з психологом мають велику особистісну значимість для клієнта. Яким буде втручання психолога – розвиваючим чи руйнуючим особистість клієнта – залежить від дотримання психологом етичних принципів, норм, стандартів професійної діяльності.

Слід зазначити, що проблеми в психології характеризуються своєю комплексністю: одна проблема тягне за собою безліч інших, часто непсихологічних. Етичні проблеми, які виникають у процесі практичної діяльності психолога, можна прокласифікувати, взявши за основу суб’єктів психологічного процесу: етичні проблеми типу «психолог-адміністрація», «психолог-інші спеціалісти», «психолог-психолог» та «психолог-клієнт» [6, с.212-215].

Проблему типу «психолог-адміністрація» можна продемонструвати таким прикладом: «нормальний адміністратор» боїться, що ви не знаєте своєї роботи, а тому можете внести дезорганізацію в колектив, тому він почне шукати вам роботу, яка най частіше вас не стосується [6, с.213].

Для психолога рекомендується: взяти ініціативу в свої руки (наприклад, до першої зустрічі з адміністратором психологу слід підготувати план роботи)- виступати з якими-небудь «ідеями», які виходять за межі його плану роботи- дотримуватися субординації- йти «назустріч», виконувати окремі «прохання» і, навіть, «виручати» адміністрацію, звичайно, слідкуючи, щоб ці «прохання» не виходили за межі дозволеного.

Проблему типу «психолог-інші спеціалісти» розглянемо на прикладі взаємодії «психолог-педагоги».

У педагогів є установка, що вони не гірше від психолога розбираються у дитячій психіці і цього вони навчилися «не в університетах, а в реальних класах».

У подібних ситуаціях психологові рекомендується: показати, що він не збирається ущемляти самолюбство педагогів, звертатися частіше за порадою, пропонувати провести педагогам нескладні методики, не демонструвати свою особливу психологічну (специфічні знання, незрозумілу термінологію) освіченість- проводити методсемінари, показувати нескладні методики- організовувати співпрацю.

Для вирішення проблеми типу «психолог-психолог» рекомендується: не поспішати одразу зав’язувати дружбу. Слід пам’ятати, що для справжнього співробітництва потрібний час- не забирати в іншого роботу, яку він уже проводить, навіть, якщо він це робить гірше за вас- чітко розподілити функції та оформити документацію- не робити одразу спільних заходів- не виясняти стосунки в присутності інших (особливо клієнтів).

У процесі взаємодії психолога з клієнтами, колегами та адміністрацією виникають й інші етичні зваби та проблеми [6, c.295-316]:

1) Проблема (зваба) влади над свідомістю клієнта. Психолог має багато можливостей зробити людей залежними від себе. Погано, якщо прагнення володіти поведінкою, діями та іншим стає самоціллю.

Психолог входить у довіру до клієнта і «в’є з нього шнурки», приймаючи за нього важливі рішення чи змінюючи його життя своїми порадами та рекомендаціями. На жаль, більшість людей розуміють «допомогу психолога» саме у перекладанні на нього відповідальності за свої дії.

2) Проблема самозахоплення/самокрасування психолога на роботі можна розглядати з двох боків. З одного боку, консультант може використовувати свою професію для демонстрування своїх достоїнств, а не для допомоги клієнтам. З іншого – не справляти на клієнта жодного враження, теж не можна. Психолог повинен сподобатися клієнту. Але у прагненні «справляти враження» йому слід віднайти таку міру, яка не перетворила б консультацію в театр одного актора і дозволила б максимально проявити себе й клієнту.

Робота психолога – справжня творчість та імпровізація. Це не повторення однієї і тієї ж ролі чи пісні кілька разів. Сьогодні спостерігається тенденція «театралізації всього життя», яка веде до викривлення розуміння світу та носить глобальний характер. Психолог не повинен потрапити на цю вудочку. Слід органічно поєднувати смисл і форму, зміст та артистизм.

3) Зваба слідування «методичним модам» розглядається теж двояко: по-перше, знайшовши і засвоївши новомодну методику, прагне покращити свою професійну діяльність, підвищити професійну кваліфікацію, він ніби самостверджується серед своїх колег/ клієнтів, заявляючи: «Я на висоті! Я використовую найновіші методи роботи». На жаль, новомодні методики не завжди є кращими- по-друге, ганяючись за черговою новомодною методикою чи тех.нологією, психолог витрачає багато сил, часу та грошей. Він не встигає засвоїти «по-справжньому» одну методику, як на ринку з’являється інша, що призводить до поверховості у роботі.

Тому доречним буде висловлення такої поради: коли з’являється нова методика , трохи зачекайте для того, щоб вияснити, чи вона дійсно ефективна, плюс ви ще й кошти заощадите.

4) Проблема оплати психологічних послуг чи зваба «грошей-подарунків» досить важлива в етичному плані, особливо сьогодні.

Експерименти з психотерапії доводять ефективність платних послуг: клієнт, який заплатив чималу суму за роботу психотерапевта, більш відповідально ставиться до роботи, яка з ним проводиться.

Е.Шостром у своїй книзі «Анти-Карнегі, або Людина-маніпулятор» пише: « у бізнесі особистість – це вже не стільки особистість, скільки машина для роблення грошей. Коли психотерапевт стає бізнесменом, він не може втриматися від ставлення до свого клієнта як до речі». Але Е.Шостром наголошує й на тому, що психологу теж «необхідно годувати сім’ю», тому він змушений брати зі своїх клієнтів гонорари: «Ви платите не за любов та увагу, які я Вам даю, ви платите за час, витрачений на вас, якого у мене значно менше, ніж душевного тепла і любові до людства» [13, с.126].

Чимало клієнтів не мислять собі психологічну послугу без оплати, вони переконані, що за все потрібно платити. Є клієнти, в основному з розвинутим почуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем, для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання та справжньої емпатії, духовного росту, самоактуалізації, самовдосконалення не пов’язуються з ідеєю оплати.

Етична складність для психолога полягає в тому, як відрізнити одних від інших і не образити клієнтів, оскільки кожен з них правий по-своєму.

Проблема оплати – це своєрідна перевірка рівня професійної гідності психолога та його готовності до внутрішнього компромісу. З одного боку, оплата привносить відчуття фальші. Для висвітлення іншого боку порівняємо діяльність психолога та лікаря-хірурга. Після операції хворий, з вдячністю, дає подарунок хірургу, а останній відмовляється від нього. У хворого закрадається думка: отже, операція пройшла невдало і хірурга просто мучить совість, тому й відмовляється від подарунка. В результаті, хворий накручує себе і його стан суттєво погіршується [6, с.314-316].

Отже, для вирішення етичної проблеми психологічної практики «брати чи не брати гроші з клієнта, який Вам довірився», психологу слід йти на внутрішній компроміс, який може призвести до зниження ефективності його допомоги клієнту та до зниження задоволення від своєї нелегкої праці.

5) Проблема/зваба близьких відносин психолога з клієнтом. На перший погляд, проблема надумана. Все просто: потрібно не допускати жодних стосунків з клієнтом/досліджуваним у процесі професійної діяльності. У деяких етичних кодексах накладено сувору заборону на близькі стосунки між психологом та клієнтом, порушення якої призводить до певних стягнень чи повної дискваліфікації психолога.

Реально ж, психолог і клієнт – люди, які мають право на розвиток таких стосунків. Є навіть жанр художніх фільмів, в головних ролях яких виступає з одного боку він/вона клієнт, а з іншого – вона/він психолог, психоаналітик, психотерапевт. Якщо такі стосунки виникають, то діє неписане правило: спочатку повинні бути вирішені психологічні проблеми клієнта і лише потім можна дозволити собі перевід стосунків «психолог-клієнт» у сферу неформальних. Іншим варіантом вирішення проблеми є передача клієнта (з його відома та згоди) іншому спеціалісту.

Між психологом і клієнтом повинна зберігатися дистанція. Психолог ні в якому разі не повинен змушувати клієнта до подібного роду стосунків.

Поширеними є ситуації, коли клієнт закохується в психолога. Тому психологу слід бути особливо коректним у побудові професійних стосунків, особливо з дітьми, підлітками, оскільки вони ще є соціально незрілими, легко захоплюються, плюс слід враховувати те, що в психологові вони бачать людину, яка не тільки вислуховує їх, а ще й розуміє.

Психологові не рекомендується працювати з близькими людьми.

6) Зваба працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси та здоров’я часто призводить до виникнення «синдрому емоційного згорання/вигорання».

Даний термін вперше був введений американським психіатром Х.Дж.Фрейденбергером у 1974 р. для характеристики психічного стану здорових людей, які знаходяться в інтенсивному та тісному спілкуванні з клієнтами, пацієнтами та в емоційно-напруженій атмосфері під час надання професійної допомоги.

Синдром емоційного вигорання – це реакція на хронічну емоційну напругу, яка виникає при взаємодії з людьми.

Емоційне вигорання – ситуація, коли працівники, у яких особиста відповідальність перевищує зовнішній контроль. Після кількох місяців чи років сумлінного виконання своїх обов’язків «вигорають», виявляючи ознаки знервованості, напруги, апатії тощо.

Станом на 2002 рік цій проблемі було присвячено близько 3000 публікацій (К.Маслач, М.Лейтер, В.Бойко, Г.Ложкін, Т.Форманюк та ін.).

Нині синдром вигорання входить до Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10). У класифікаційній рубриці «Проблеми, пов’язані з труднощами подолання життєвих ускладнень» його можна знайти під номером Z73.0. Згідно з визначенням ВООЗ (2001), «синдром вигорання – це фізичне, емоційне і мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності праці, стомленістю, безсонням, зниженням імунітету, а також вживанням алкоголю та інших психоактивних речовин, з метою отримати тимчасове полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності і (у багатьох випадках) суїцидальної поведінки».

В.В.Бойко вказує, що синдром емоційного згорання – це вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного чи часткового виключення емоцій (пониження їх енергетики) у відповідь на певні психотравмуючі впливи.

К.Маслач, одна з провідних спеціалістів з дослідження синдрому емоційного вигорання, так деталізує прояви цього явища:

1) відчуття емоційного виснаження (людина не може віддаватися роботі як раніше)-

2) дегуманізація (тенденція розвитку негативного ставлення до клієнта)-

3) негативне самосприйняття в професійному плані – нестача почуття професійної майстерності.

Серед чинників, які відіграють важливу роль у синдромі емоційного згорання, виділяють такі:

- особистісний фактор (незадоволеність професійним зростанням): проведені дослідження показали, що такі змінні як вік, сімейний стан, стаж роботи не пов’язані з рівнем синдрому емоційного згорання. Досліджено, наприклад, що у жінок емоційне виснаження розвивається більшою мірою, ніж у чоловіків, ті спеціалісти, які відчувають нестачу автономності («зверхконтрольовані») більше піддаються згоранню.

Х.Дж.Фрейденберг описує «згораючих» як гуманних, співчутливих, м’яких, таких, що сильно захоплюються, ідеалістів і одночасно нестійких, інтровертованих, одержимих нав’язливими ідеями, палких і таких, котрі легко проявляють солідарність.

В.В.Бойко вказує на схильність до емоційної ригідності, інтенсивну інтеріоризацію обставин професійної діяльності, слабку мотивацію емоційної віддачі в професійній діяльності.

За результатами окремих досліджень такі змінні характеристики як вік, сімейний стан, рівень освіти, соціальне походження не пов’язані з рівнем «емоційного вигорання». І навпаки, такі показники як відчуття власної значимості на робочому місці, можливості професійного росту, рівень автономності, задоволеність установкою на підтримку мають прямий зв’язок зі «згоранням».

- рольовий фактор (рольва невизначеність). Робота в ситуації розподіленої відповідальності обмежує розвиток синдрому, а при нечіткій чи нерівномірно розподіленій відповідальності за свої професійні дії цей фактор різко зростає навіть при низькому робочому навантаженні. Синдромові емоційного вигорання сприяють ті професійні ситуації, при яких спільні зусилля непогоджені, там, де немає інтеграції дій, де є конкуренція, в той час, коли результати залежать від злагодженості дій-

- організаційний фактор (зміст діяльності, який важко вимірюється). Розвиток синдрому пов’язаний з наявністю хронічної напруженої психоемоційної діяльності, інтенсивного спілкування, підкріпленого емоціями, інтенсивного сприйняття, переробки та інтерпретації отриманої інформації та прийняття рішень. Іншим фактором розвитку синдрому є дестабілізуюча організація діяльності та неблагополучна психологічна атмосфера (нечітка організація та планування роботи, нестача необхідних засобів, наявність бюрократичних моментів, багатогодинна робота, наявність конфліктів у системі «керівник-підлеглий», «працівник-працівник»- наявність психологічно важкого контингенту, з яким має справу професіонал у сфері спілкування (робота з важкими психічними відхиленнями, емоційний характер роботи з дітьми, які хворіють на різні захворювання).

К.Маслач, В.Шафуелі, М.Лейтер вважають основними передумовами вигорання наявність організаційних проблем.

Фази синдрому емоційного згорання найчастіше розгляддають з позицій теорії стресу Г.Сельє [11]: напруга – опір – виснаження.

Слід зазначити, що синдром емоційного згорання часто виступає і як механізм психологічного захисту у відповідь на обрані психотравмуючі дії.

Ненормованість роботи психолога, недостатня сформульованість психогігієнічних норм може призвести до того, що психолог втратить відчуття міри, морально та емоційно виснажиться. Вирішуючи складні конфлікти та інші психологічні проблеми своїх клієнтів, психолог і сам з часом може перетворитися в пацієнта психіатричної клініки. Подібна самовіддана робота призводить до того, що психолог забуває не тільки про себе, але й про своїх рідних.

«Згорів на роботі!» – у перекладі на побутову мову означає: багато працював, а потім захворів та помер. Ось і вся патетика. Ці слова до недавнього часу були надзвичайно популярні й вимовлялись з неприхованим захопленням. У долі «того, хто згорів» вбачали «непохитну вірність професіоналізму», «неухильний професійний ріст», «принесення особистісних інтересів в жертву спільній справі» і клали в приклад тим, хто ще живий. Слово «трудоголік» (нагадаємо, що це вид залежності) було вищою похвалою, яку керівництво могло адресувати своїм підлеглим.

Психологи ж дозволили собі поглянути на трудоголізм об’ємно та засумніватися в його безумовності як професійної якості, пов’язавши його з професійною деформацією.

Ппрофесійна деформація, у широкому значенні слова, – це деякий слід, який професійна діяльність накладає на людину.

Наприклад, Ф.Дж.Сторлі порівнював вигорання з професійним аутизмом: вигорання є наслідком конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі проти обставин, які важко змінити.

Дослідження психологічних особливостей людей, професійно пов’язаних з роботою на комп’ютері, показали: для них не існує кінцевих рішень – нібито в голові є особлива кнопка «відміна», яку вони вбудь-який момент готові натиснути. Комп’ютерщики, як правило, дуже неакуратно водять машину. Вони стільки раз «вмирали» в віртуальній реальності, що жодну небезпеку не можуть сприйняти як реальну – адже в будь-який момент можна «перевантажитися»!

Підлягають професійній деформації і актори. Як правило, їх вчать «входити в роль», але не вчать психологічно грамотно «виходити з ролі». Чим глибше і талановитіше живе актор в ролі, тим важче відбувається вихід з неї. Тому серед акторів таким поширеним є алкоголізм як спосіб переключитися, розслабитися.

Особливий вид професійної деформації можна спостерігати у представників, так званих комунікативних професій: лікарів, журналістів, педагогів, юристів, соціальних працівників, психотерапевтів, міліціонерів, рятувальників – тих спеціалістів, які працюють з людьми. Тут відбувається перенос форм професійної поведінки в інші сфери життя. Іншими словами, професійно деформована людина починає вести себе вдома, в гостях, на вулиці так само, як вона переважно поводить себе на роботі. Психологи – не виняток.

Загроза професійної деформації для психологів виникає набагато раніше, ніж для людей інших спеціальностей. Перша криза наступає вже на третьому курсі навчання у вузі, коли відбувається остаточна ідентифікація студентів зі своєю майбутньою професією, коли вони починають почувати себе психологами й припускають, що повинні тестувати всіх і вся. Тут дуже важливо, щоб паралельно з ілюзією можливості впоратися з усіма (чужими) життєвими проблемами, виникало вміння відокремити себе-людину від себе-професіонала: ось я – усередині професії, а ось я – поза нею. Починаючому фахівцеві це піде на користь, а його професійне становлення буде більш успішним і безболісним.

Якщо ж цього не відбувається, деформація починає прогресувати.

Одна з рис професійної деформації психолога – розвиток гіперконтролю над своєю поведінкою. Під час консультацій, групової роботи, сеансів психотерапії психолог повинен жорстко контролювати свою поведінку – слова, пози, жести. Цьому його навчають. І це він засвоює. Але ця навичка автоматично переноситься в сферу неформального й неробочого спілкування. Психолог миттєво реагує на зміну пози співрозмовника, постійно відслідковує напрямок його погляду, навіть зміну частоти й глибини подиху. Підкоряючись професійному «інстинкту», він увесь час класифікує людей, що перебувають поруч, «ставить діагноз», хоча це зовсім не потрібно. Набуваючи професіоналізму, психолог розплачується за нього втратою безпосередності.

У тестовій ситуації досліджуваним була запропонована картинка із зображенням дівчини, котра плакала. Їх запитували, як вони вчинять, якщо виявляться поруч? Досліджувані-не психологи просто розповідали: я підійду, спробую розпитати про причину сліз, утішити. Досліджувані-психологи починали по-справжньому мучитися. Для них теж природною реакцією було б підійти й поговорити з дівчиною, але ця реакція відразу придушувалася. Норми професійної етики диктують психологові необхідність поважати границі/межі клієнта. Психолог не може дозволити втягнути себе в ситуацію, де його допомога була б недоречною або двозначною. Психолог привчений не відповідати на питання, а переадресовувати їх тому, в кого ці питання виникають. Тому, у відповідь на реальну життєву ситуацію, психолог, замість конкретної дії, пускається в довгий болісний діалог із самим собою: «Чи маю я право втручатися? Чи є запит на мою допомогу?»

Замість цілісної реакції виникають дробові дії, розбіжність між зовнішньою реакцією, думками й почуттями.

З іншого боку, ці ж етичні норми в деяких випадках роблять психолога абсолютно незахищеним.

Розглянемо ситуацію: ось три психологи їдуть у тролейбусі. Година пік. Один з пасажирів починає гучно скаржитися на життя. Люди, що стоять навколо, намагаються будь-якими способами уникнути вербальної агресії – відходять, пересідають, намагаються переключити свою увагу. Жоден із психологів не рухається з місця. Етичний кодекс професії жадає від них терплячого вислуховування клієнта. І вони вислуховують. Хоча людина в транспорті – не клієнт. Спілкуватися з нею важко й неприємно, це віднімає сили й енергію.

Розвинена здатність до рефлексії теж може зіграти з психологом злий жарт. Вона змушує його почувати неадекватність переносу професійних навичок у звичайне життя. Раз це погано – виходить, треба чинити опір. І психолог починає підозрювати навколишніх у провокаціях. Будь-які безневинні питання з боку колег, будь-яке прохання висловити власну думку сприймаються як перевірка на професійну спроможність, як сумнів у професійній компетенції.

Однак деформаційне «ускладнення» у вигляді підозрілості має під собою підстави, тому що оточуючі дійсно часто жадають від психолога зверхзусиль: «Ти ж психолог! Іди заспокой їх!», «Ти ж психолог! Іди розніми їх!», «Ти ж психолог! Ти все знаєш!»

Тому, поряд з підозрілістю й гіперсамоконтролем, у ряді особистісних якостей психолога присутня гіпервідповідальність за навколишніх.

Професійна деформація найжалюгіднішим чином відбивається на сімейних відносинах психологів. Статистичні дані розлучень серед вітчизняних фахівців, на жаль, не відомі, але американська статистика красномовна: сім’ї психологів розпадаються у 51% випадків. Жінки-психологи розлучаються в три рази частіше, ніж жінки інших професій. Причому відповідальність за те, що сталося, психологи, як правило, беруть тільки на себе, не бажаючи її ні з ким ділити. Гіпервідповідальність і гіперпровина – зворотна сторона відчуття «змушеної» всемогутності.

Завершальний штрих професійної деформації – втрата почуття гумору. Якщо ти за все відповідаєш, навкруги винуватий й увесь час перебуваєш під пильним наглядом внутрішнього цензора, тут не до сміху. А без почуття гумору психолог перестає бути повноцінною людиною (і фахівцем теж!).

Крім перерахованих особистісних «новоутворень» психолог страждає симптомами емоційного вигоряння, характерними для професій, пов’язаних зі спілкуванням: втратою задоволення від власної праці й здатності до переживання успіху, зниженням професійної самооцінки, поглядом на навколишніх винятково як на клієнтів. Це стадія, коли «високий професіоналізм» обертається професійною неспроможністю. Залишаючись у межах своєї колишньої спеціальності, людина починає приносити шкоду оточуючим.

Ось така загрозлива картинка «професійного росту».

Американці, які ставляться до психічного здоров’я з невластивою нашому менталітету педантичністю й які відкрили ефект емоційного вигоряння, створили цілу соціальну службу психологічної допомоги для таких, хто «перепрацювався». Там розглядають професійну деформацію як захворювання й намагаються «схопити» її на ранніх стадіях. Якщо ж стан чомусь виявляється запущеним і людині грозить депресія, їй пропонується професійна переорієнтація й перепідготовка. Змінити вид діяльності буває дуже корисно для здоров’я.

У середовищі психоаналітиків механізми підтримки й профілактичних програм для колег мають ще більш давню традицію: їм запропоновано проходити курси терапії у власних колег з певною періодичністю – для відпрацьовування отриманих травм й особистісних проблем. Це приносить певні результати.

За знову-таки американськими даними, люди з «багатим» дитячим травматичним досвідом найчастіше йдуть працювати або психологами, або співробітниками правоохоронних органів. (Серед американських психологів люди, психологічно травмовані в дитинстві, становлять 65%, а в інших спеціальностях – 48%.)

За кордоном широко застосовуються методики своєчасного та компетентного інформування представників комунікативних професій про симптоми емоційного вигорання та чинники, які сприяють його розвитку.

Психологам слід навчитися справлятися з емоційним перевантаженням: щодня знімати напругу за допомогою медитації, музики, спорту (того, що вам подобається) Головне завдання – досягти повної релаксації. Запам’ятайте, що кожен вихідний день, кожна п’ятихвилинна перерва повинні бути наповнені розслабленням, а не терміновими виробничими справами. Слід навчитися чітко розмежовувати особистий та професійний простори життя. Не відмовляйтесь від улюблених занять навіть при вкрай напруженому розпорядку, шукайте цікаві справи, які не пов’язані з професією, знаходьте у собі сили для тісного, душевного спілкування з близькими- не копіть негативні емоції в собі, поговоріть з близькими, рідними, друзями

Допомога при «синдромі емоційного вигорання» передбачає психологічні прийоми самозахисту в ситуаціях «негативного спілкування», групи та методики релаксації, психологічного розвантаження, індивідуальну та групову психотерапію, заняття фізичною культурою та ін. Важливою є також можливість звернення до наставника як до довіреної особи, з якою можна розділити відповідальність за прийняття рішення, отримати кваліфіковану допомогу при розв’язанні конкретної ситуації і таким чином випередити розвиток стресу.

Психологам слід пам’ятати, що запобігти синдромові емоційного вигорання легше, ніж боротися з його наслідками, а зберегти психічне здоров’я можна, навіть, якщо ти працюєш добре.

7) Проблема «нецікавого» і «нудного» клієнта [6, с.295-316] недостатньо висвітлена у науковій літературі. З одного боку, слід пам’ятати, що спільного у людей є тільки одне – всі вони дуже різні: хтось може бути просто нецікавою, примітивною людиною, з якою нецікаво спілкуватися, а з іншого боку, така людина вже звернулася до вас за допомогою і однією з причин звернення як раз і може бути усвідомлення своєї «нецікавості» для оточуючих. Завдання психолога: пересилити в собі неприязнь, презирство до такого клієнта і хоча б спробувати організувати з ним діалог.

8) Проблема «раннього прозріння» клієнта пов’язана з основним етичним орієнтиром психолога.

Побудова життєвого й професійного «успіху» людини часто буває пов’язана з певними життєвими компромісами і навіть поганими справами. Наприклад, часто людина досягає «успіху» вчасно кого-небудь підставивши, продавши, зрадивши. У ході консультування клієнт може зробити передчасні висновки такого характеру. Виходить, що психолог для надання допомоги людині, яка самовизначається, дає їй відповідні «нехороші» рекомендації (як обдурити, зрадити, продати). Психолог повинен поважати сам себе і не перетворитися у фактичного співучасника майбутнього негідника.

У багатьох етичних кодексах, статутах підкреслюється «первинність інтересів клієнта», але до цього положення слід було б додати і врахування інтересів тих людей, з якими даний клієнт вступає в реальні взаємостосунки та за рахунок інтересів і гідності яких «наш клієнт» може вирішити свої проблеми. В іншому випадку, психолог буде допомагати одним людям – своїм клієнтам – і ущемляти такі ж права інших людей, які з різних причин не стали його клієнтами.

9) Проблема «пізнього прозріння» клієнта може бути проілюстрована такою ситуацією: клієнт звертається за допомогою до психолога, з надією усвідомити наскільки вдало чи невдало він прожив життя чи яку-небудь його частину.

У результаті роботи психолог може дійсно визначити, що клієнт прожив життя невдало, але хіба ж можна повернутися на 20-30 років назад і чи варто відкрито говорити про це клієнту, який і сам в ході роботи з психологом «прозрів»? У цьому випадку більшість психологів схиляються до думки, що говорити правду просто у вічі – неетично, непрофесійно. Тим більше, тут немає жодного протиріччя: у кожної людини своя правда. Краще підіграти такому клієнту: «Життя склалось», «Окремі невдачі та нереалізовані плани є в кожного».

10) Проблема «прозріння» самого психолога. Психолог раптом усвідомлює, що його професія, його робота є не тим, що йому потрібно або, що він займається нікому не потрібною справою. З одного боку, незадоволення собою, роботою – ознака творчого, вимогливого, рефлексуючого суб’єкта праці. З іншого – така «рефлексія» може привести психолога до розвалу власної роботи, зачепити благополуччя клієнтів і призвести до руйнування особистості самого психолога. Якщо ж психолог зізнається, що криза для нього є такою, яку неможливо подолати, то виходом є зміна роботи або професії.

11) Проблема невіри психолога у можливості клієнта самому вирішити свою психологічну проблему ніби виправдовує відверту маніпуляцію свідомістю клієнтів з боку психолога, перетворюючи їх на «пасивний об’єкт своїх впливів і вирішення їх життєвих психологічних проблем».

12) Проблема роботи без необхідної теоретичної і методичної підготовки виникає, коли психолог береться за вирішення складних завдань, не маючи ні досвіду роботи, ні відповідної кваліфікації.

13) Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги стосується того наскільки добре чи погано працював психолог. Дати таку оцінку надзвичайно важко. Відповідь «клієнт залишився задоволеним» часто є непереконливою, оскільки клієнт не завжди розуміє суть допомоги, яка надається, він є неспеціалістом, а, отже, не може знати, що він міг отримати в результаті такого ж консультування в іншого спеціаліста-психолога.

14) Проблема відсутності у країні на даному етапі її розвитку ідеалів особистісного та професійного самовизначення. У житті кожної людини мають місце певні ідеали, цінності, які є моральним стрижнем особистості, входять до структури її світогляду. Людині необхідні «символи віри і програми», проблеми пошуку «ідеології». Сьогодні складність в тому, що людина, котра самовизначається, ще не навчилася розрізняти героїв справжніх та уявних, і тому вона зазвичай стає дезорієнтованою або ж її ідеалом стає псевдогерой. І завдання психолога – допомогти людині розібратися у справжніх та хибних ідеалах.

15) Проблема «чоботаря без чобіт». У багатьох психологів є чимало власних проблем. Постає питання «Чи має право такий психолог допомагати іншим, до кінця не розібравшись у своїх власних проблемах?»

А хіба є люди, в житті яких немає протиріч, конфліктів, проблем? Психолог – теж людина.

Він повинен вміти абстрагуватися від своїх проблем у процесі роботи з клієнтом. З одного боку, погано, коли психолог схожий на клієнта, з іншого – люди, які переживають чи переживали щось подібне, краще розуміють іншого.

16) Проблема неминучості професійних «секретів» психолога-практика від клієнтів, адміністрації та колег. По-перше, якщо клієнту розповісти по всі нюанси роботи, – він багато чого не зрозуміє. Плюс, «нехороша» для клієнта інформація може призвести до образ, розчарування, шоку, зміни ситуації і т.д. По-друге, не слід розповідати усі тонкощі роботи адміністрації, – вона також не все може зрозуміти, що призведе до неправильного трактування. Подавайте тільки загальну інформацію про пророблену роботу. По-третє, не завжди слід розповідати про свою роботу і колегам: є професійні таємниці, а колеги не завжди можуть підтримати вас у випадку реалізації творчих, незвичних ідей, серед них часто трапляються звичайнісінькі заздрісники, склочники, тому певна обережність не завадить.

Щоб краще зрозуміти особливості взаємодії психолога з іншими учасниками психологічного процесу, слід користуватися таким принципом: завжди став себе на місце тієї людини, з якою організовується взаємодія, визнач, в чому вона може не довіряти тобі, чого може побоюватися, і, відповідно, намагайся зняти її побоювання.<< ПредыдушаяСледующая >>
Внимание, только СЕГОДНЯ!