Сибірка

Видео: «Сибірка» у Звенигородці

Сибірка (Anthrax, сибірська виразка, телій) — гостре інфекційне захворювання усіх видів сільськогосподарських, домашніх і диких тварин, що характеризується гарячкою, септицемією, інтоксикацією організму, серозно-геморагічним запаленням підшкірної та субсерозної сполучної тканин і внутрішніх органів, утворенням набряків та карбункулів. На сибірку хворіє людина.

Історична довідка. Сибірка була відома людству з глибокої давнини і сприймалась як «божа кара за гріхи», «діяльність злого духу» тощо. Описана у старовинних історичних рукописах Греції та Риму. В середні віки спустошливі епізоотії сибірки багаторазово виникали в багатьох країнах Європи. Починаючи з 978 р. повідомлення про сибірку з’являються в Росії. А. Ешке (1758) та М. Ножевщиков (1762), які працювали в Сибіру лікарями, першими зробили науковий опис цієї хвороби в людини. У Західній Європі аналогічна праця була опублікована в 1766 р. Мораном. С. С. Андрієвський- Прокопович у 1789 р. встановив тотожність захворювань у людини й тварин, переконливо довів заразність хвороби, штучно заразивши себе патологічним матеріалом з карбункула хворої людини, і запропонував називати хворобу «сибірська виразка» («сибірська язва»).

Етіологію хвороби було встановлено лише в середині ХІХ ст., після того, як Поллендер (1849) у Німеччині, Давен і Райє (1850) у Франції та Ф. Брауель (1855) у Росії виявили незалежно один від одного специфічні палички сибірки. У 1875 р. Р. Кох виділив збудника хвороби в чистій культурі й довів, що за несприятливих умов утворюються спори. Асколі в 1877 р. для діагностики сибірки запропонував реакцію преципітації.

Наступний період ознаменувався успішною вакцинацією Л. Пастером (1881) тварин ослабленою культурою збудника та виготовленням Л. С. Ценьковським (1882) цієї вакцини в Росії, що впродовж багатьох десятиріч забезпечувало надійний захист тварин від сибірки. Подальші вдосконалення біологічних препаратів сприяли створенню в 1944 р. М. М. Гінзбургом вакцини СТІ з безкапсульного штаму збудника та в 1953 р. С. Г. Колесовим — гідроксидалюмінієвої вакцини ДНКІ.

Нині сибірка на території європейських країн і США трапляється у вигляді спорадичних випадків та невеликих епізоотій. На Африканському та Азійському континентах хвороба реєструється серед 54 видів тварин, часто набуває епізоотичного поширення.

В Україні ситуація щодо сибірки досить складна, пов’язана з наявністю старих неблагополучних захоронень тварин, що створює постійну потенційну загрозу відносно появи хвороби серед тварин і людей (А. І. Завірюха, П. І. Вербицький, 2001). Боротьба із сибіркою потребує значних коштів на проведення суворих карантинно-обмежувальних та лікувальних заходів у разі виникнення хвороби, щорічних запобіжних щеплень усіх сприйнятливих до неї тварин, організацію ветеринарносанітарних заходів у стаціонарних осередках.

Збудник хвороби — Bacillus anthracis — нерухома грам-позитивна аеробна спороутворювальна паличка розміром (58) ? (11,5) мкм. Вегетативна форма антраксової бацили добре забарвлюється метиленовим синім, фуксином Ціля або за Пєшковим, капсули — за Романовським — Гімза. У мазках з крові та органів загиблих тварин бацили сибірки розміщені поодиноко, попарно або короткими ланцюжками з 2 – 4 паличок з прямими, різко обрубаними кінцями, що оточені капсулою. У культурах на живильних середовищах бацили утворюють довгі ланцюжки. Характерною особливістю збудника сибірки є здатність до спороутворення. Спори мають овальну або кулясту форму, утворюються в розтятих трупах і зовнішньому середовищі за умов обов’язкового доступу кисню й температури 15 – 42 °С. В організмі хворої тварини і в нерозтятому трупі спори не утворюються. Бацили сибірки добре культивуються в аеробних умовах на звичайних живильних середовищах при 35 – 37 °С, рН = 27,6. За температури менш як 12 °С і понад 43 °С ріст бацил припиняється. На агарі в чашках Петрі через 16 – 24 год після висівання патологічного матеріалу утворюються сірувато-білі колонії R-форми з характерними виростами — «локонами» по периферії, що стало приводом дати антраксовим колоніям назву «медузина голова». При вирощуванні на середовищах з пеніциліном бацили набувають форми кулі, а при складанні в ланцюжок мають вигляд «перлинового намиста», феномен якого враховують під час установлення діагнозу. В бульйоні антраксові бацили ростуть у вигляді ватних пластівців, які через добу випадають в осад на дно пробірки. На желатині за ходом уколу через 2 – 5 діб утворюється білуватий стрижень, від якого відгалужуються ніжні паростки, довші та густіші у верхніх шарах середовища порівняно з нижчими, що нагадує перевернуту ялинку. На кров’яному агарі бацили антраксу, на відміну від антракоїдних і псевдоантракоїдних сапрофітів, не утворюють зону гемолізу.

Вегетативна форма антраксової бацили не стійка до впливу різних фізичних і хімічних факторів. У нерозтятому трупі літньої пори бацили інактивуються через 1 – 3 доби, при гнитті — через декілька годин. У висушених мазках крові бацили залишаються вірулентними до 20 діб, у воді — до 60 діб. При нагріванні до 55 °С антраксова культура руйнується через 40 хв, до 65 °С —5 хв, до 70 °С — 2 – 4 хв, до 80 °С — через 1 хв. При мінус 24 °С бацили залишаються життєздатними 12 діб, при – 10,6 °С — 24 доби, при – 130 ... – 180 °С — кілька годин. Сонячне випромінювання вбиває бацили у вологому середовищі через 14 год, у сухому — 8 год. На противагу цьому спори антраксової палички надзвичайно стійкі у зовнішньому середовищі, десятиліттями зберігаються в ґрунті, роками у воді- резистентні до гниття й висушування. Сухий жар вбиває їх при 140 °С лише через 3 год, кип’ятіння — через 40 – 60 хв, сонячне випромінювання — через 2 – 5 діб. Спори не руйнуються при дубінні шкур, висушуванні та засолюванні м’яса.

Епізоотологія хвороби. На сибірку частіше захворюють вівці, велика рогата худоба, коні, північні олені. Сприйнятливі до хвороби також дикі жуйні тварини, вовки, лисиці, тигри, леви, пантери, слони. Малочутливими є свині, буйволи та верблюди. Собаки й свійська птиця до сибірки не сприйнятливі. З лабораторних тварин заражаються й гинуть білі миші, морські свинки, кролі та голуби.

Джерелом збудника інфекції є хворі тварини, що виділяють у зовнішнє середовище з кров’янистою рідиною, фекаліями, сечею, молоком, слиною безліч бацил сибірки. Особливо небезпечними є несвоєчасно й неправильно прибрані розтяті трупи загиблих від сибірки тварин та їхні шкіра, шерсть, щетина, кістки, роги, які зумовлюють контамінацію спорами пасовищ, водопоїв, ґрунту, скотних дворів і формування тривалих осередків сибірки. Хижі тварини та різні птахи можуть переносити частини інфікованого трупа на значні відстані й сприяти поширенню сибірки. Собаки здатні заносити кістки та залишки трупа безпосередньо на територію господарств і ферм. Небезпечними осередками сибірки є старі забуті захоронення загиблих від сибірки тварин, звідки спори можуть виноситися на поверхню ґрунту під час весняного паводку та сильних дощів. Причиною виникнення сибірки взимку може бути зібране з неблагополучних луків і пасовищ сіно.

Спори сибірки можуть виноситися на поверхню землі під час меліоративних, будівельних та інших земляних робіт у місцях давніх захоронень тварин. Значну небезпеку становлять незнезаражені корми та добрива тваринного походження, а також стічні води м’ясокомбінатів та шкіропереробних заводів.

Переносниками збудника сибірки можуть бути кровосисні комахи.

Спонтанне зараження травоїдних тварин здебільшого відбувається через травний канал у разі поїдання контамінованого спорами сибірки корму, пиття води, забрудненої спорами збудника хвороби, під час укусів інфікованими жалкими комахами- значно рідше — при вдиханні пилу зі спорами сибірки. Свині заражаються, риючись у ґрунті на неблагополучних щодо сибірки пасовищах. М’ясоїдні та хижаки інфікуються при поїданні трупів сибіркових тварин. Після видужання тварини не залишаються бацилоносіями, тому спільне утримання зі здоровими тваринами не призводить до їх зараження.

Для сибірки характерна стаціонарність осередків, яка зумовлюється тривалим збереженням спор у землі, а також весняно-літня сезонність, що пов’язано зі збільшенням контакту тварин із забрудненими спорами збудника пасовищами, а також з кровосисними та жалкими комахами. Вірогідність виникнення захворювань значно зростає в засуху, коли нестача зелених кормів змушує тварин поїдати сухі рослини разом із землею, в якій можуть знаходитися спори. Взимку хвороба виникає тільки в разі згодовування раніше контамінованих сибірковими спорами кормів (сіна, соломи).

Патогенез. Після проникнення в організм чутливої тварини збудник сибірки потрапляє в лімфатичну систему, швидко розмножується і заноситься в лімфовузли. Потім проникає в кров і розноситься по всьому організму, фіксуючися головним чином у селезінці, печінці та легенях. Тут бацили сибірки розмножуються в елементах лімфоїдно-макрофагальної системи, створюють захисні капсули і виробляють ендотоксини, які паралізують фагоцитарну діяльність лейкоцитів, руйнують клітини ретикулоендотеліальної системи. Після цього збудник знову мігрує в кров, зумовлюючи тяжку інтоксикацію, септицемію і загибель тварини.

Клінічні ознаки та перебіг хвороби. Інкубаційний період триває 1 – 3 доби. Перебіг хвороби — блискавичний (надгострий), гострий, підгострий і хронічний. Розрізняють септичну, карбункульозну, кишкову, легеневу та ангінозну форми хвороби. Блискавичний перебіг хвороби зустрічається у овець і великої рогатої худоби. Тварина захворює раптово, падає на землю і швидко гине з ознаками судом. Якщо хвороба затягується, то спостерігається різке підви- щення температури тіла, прискорення пульсу й дихання, синюшність слизових оболонок, задишка. З носового й ротового отворів витікає кров’яниста піна, з ануса — кров темного кольору. Хвора тварина збуджена, скрегоче зубами, чинить манежні рухи, а потім рап- тово падає на землю і гине з виявленням судом. Тривалість хвороби — від кількох хвилин до кількох годин.

Г о с т р и й перебіг хвороби супроводжується підвищенням температури тіла до 41 – 42 °С, сильним ознобом, прискоренням пульсу й дихання, ціанозом слизових оболонок рота й носа, пригніченням, спрагою, занепокоєнням, судомними скороченнями окремих м’язів. Тварина лежить, відмовляється приймати корми. У великої рогатої худоби припиняється жуйка і лактація, кишечник здутий, спостерігаються запори або проноси, кал рідкий з домішкою крові, сеча кров’яниста. В агональному стані з носової й ротової порожнин ви- діляється кров’яниста піна, а з прямої кишки — кров темного кольору. Тривалість хвороби — 2 – 3 доби. Тварина гине з явищами асфіксії. У коней спостерігається гарячка, синюшність слизових оболонок, задишка, коліки, м’язовий дрож. Сеча стає кров’янистою, фекалії рідкими, з домішкою крові. В агональній стадії визначаються судоми, кров’янисті виділення з природних отворів, асфіксія, кома. У овець захворювання перебігає у вигляді септимеції.

П і д г о с т р и й перебіг у великої рогатої худоби має такі самі ознаки, що й гострий, але не чітко виражені, що можуть періодично зникати. Крім того, в різних ділянках тіла з’являються розлиті набряки. Хвороба затягується до 5 – 8 діб і завжди закінчується загибеллю тварини.

Х р о н і ч н и й перебіг хвороби зустрічається у свиней і, на відміну від інших видів тварин, проходить у вигляді ангіни та ураження лімфатичних вузлів у ділянці шиї. Запалення в ділянці глотки супроводжується незначним набряком, утрудненням при ковтанні та диханні. Хвороба триває 2 – 3 міс. і виявляється лише в разі вимушеного забою тварини та огляду туші.

Се п т и ч на форма сибірки може розвиватися відразу після зараження дуже слабкої тварини або після проникнення в організм значної кількості високовірулентного збудника. Септична форма зумовлює блискавичний перебіг хвороби і загибель тварини впродовж кількох перших годин. Здебільшого септична форма виявляється в кінці хвороби на фоні різкого пригнічення захисних сил організму, розвитку септицемії та інтоксикації організму.

Карбункульозна (шкірн а) форма сибірки супроводжується появою в ділянці черева, мошонки, вимені, під щелепами гарячих, запальних набряків, що швидко збільшуються в розмірах і згодом стають холодними, твердими, безболісними. Шкіра, починаючи з центра ураженої ділянки, чорніє, некротизується з утворенням виразок з нерівними краями. На слизовій оболонці піднебіння, внутрішньої поверхні губ, на язику можуть утворюватися пухлини завбільшки з куряче яйце, з яких витікає рідина темного кольору. Карбункульозна форма часто реєструється у коней, особливо в лісових місцевостях.

К и ш к о в а форма сибірки характеризується високою температурою та розладом функцій травного каналу (коліки, пронос, запор).

Л е г е н е в а форма сибірки перебігає у вигляді пневмонії й гострого набряку легенів, трапляється рідко.

А н г і н о з н а форма сибірки буває у свиней, супроводжується явищами хронічного фарингіту, часто не має клінічного прояву.

Патологоанатомічні зміни. Розтинати труп при підозрі на сибірку категорично забороняється. У разі випадкового розтину виявляються досить характерні патологоанатомічні зміни, які виражені тим краще, чим повільнішим був перебіг хвороби. Труп здутий, швидко розкладається. Трупне задубіння не виражене або виражене дуже слабко. З природних отворів виділяється піниста кров’яниста рідина. Кров густа, дьогтеподібна, чорно-червоного кольору, не згортається. У підшкірній та м’язовій клітковині, а також у ділянці нирок і брижів виявляються драглисті інфільтрати та крововиливи. М’язи мають темно-червоний колір, в’ялу консистенцію. У черевній і грудній порожнинах, а також в осерді (навколосерцевій сумці) міститься значна кількість серозно-геморагічного ексудату. Селезінка різко збільшена, в’яла, дає великі зскрібки дьогтеподібної консистен- ції. Лімфатичні вузли значно збільшені, переповнені темно-червоною кров’ю. Легені, печінка та нирки набряклі, збільшені в розмірі, переповнені темною кров’ю, пронизані крапчастими крововиливами. Серце переповнене незгорнутою кров’ю, на ендокарді виявляються крапчасті крововиливи. Слизова оболонка тонкого відділу кишечника набрякла, гіперемійована, вкрита множинними крововиливами, особливо в ділянці пейєрових бляшок та фолікулів. У свиней при ангінозній формі хвороби патологоанатомічні зміни проявляються драглисто-геморагічною інфільтрацією підшкірної клітковини в ділянці гортані й трахеї, збільшенням регіонарних лімфовузлів, які на розрізі мають цегляно-червоний колір, іноді з маленькими жовтуватими некротичними вкрапленнями, крупозно- дифтеритичними нашаруваннями в мигдаликах.

Діагноз на сибірку встановлюють на підставі аналізу епізоотичної ситуації, клінічних ознак хвороби, патологоанатомічних змін (у разі випадкового розтину трупа), а також результатів лабораторних досліджень.

Лабораторна діагностика. В лабораторію для дослідження надсилають мазки крові, відібраної з поверхневих вен вуха відразу після загибелі тварини, оскільки збудник з’являється в крові незадовго до смерті і швидко руйнується під час гнильного розкладання трупа. Краще виготовляти на скельцях мазки більшої товщини, щоб з них можна було робити посіви на живильні середовища і здійснювати зараження лабораторних тварин. У разі необхідності для дослідження відрізають вухо з того боку, на якому лежав труп, та шматочки шкіри розміром 5 ? 5 см для проведення реакції преципітації. В разі потреби до лабораторії надсилають вовну, шерсть, щетину, хутрову сировину. При виникненні підозри на сибірку під час розтину трупа (крім свиней) розтин припиняють і на дослідження направляють частину селезінки. Від трупів свиней у лабораторію направляють заглоткові та підщелепові лімфовузли, а також ділянки набряклої сполучної тканини. Бактеріологічна діагностика патологічного матеріалу на сибірку включає мікроскопічні дослідження, посіви на живильні середовища, ідентифікацію виділеної культури, зараження лабораторних тварин.

При мікроскопії забарвлених за Грамом мазків крові та патологічного матеріалу із свіжого трупа антраксові бацили виявляються під мікроскопом у вигляді характерних товстих, коротких, з прямими, ніби обрізаними кінцями, ізольованих паличок та коротких ланцюжків з 2 – 4 паличок, що оточені капсулою. На основі результатів мікроскопічного дослідження негайно видають попередній висновок, який обов’язково має бути підтверджений бактеріологічним дослідженням. З цією метою виконують посіви на м’ясо-пептонний агар у пробірках (за умови, що патологічний матеріал свіжий і чистий) або на м’ясо-пептонний агар у чашках Петрі, якщо під час попереднього мікроскопічного дослідження виявлено наявність сторонньої мікрофлори. В останньому випадку недоцільними є також посіви патологічного матеріалу на бульйон та желатину в зв’язку з повною відсутністю конкурентних можливостей у антраксових бацил.

Посіви на агарі вирощують упродовж 18 – 24 год, потім досліджують неозброєним оком та за малого збільшення мікроскопа. При характерному рості антраксових бацил утворюються плоскі, сірі, шорсткуваті колонії з бахромчастими кучерявими відростками. Типові та сумнівні колонії відбирають для ідентифікації й подальшого пересівання на різні живильні середовища. Ідентифікацію виділеної антраксової бацили проводять на підставі характерного росту на живильних середовищах, специфічної морфології, капсулоутворення, лізабельності фагом, тесту «перлового намиста», відсутності гемолітичної активності, а також результатів біологічних досліджень.

Зараження лабораторних тварин патологічним матеріалом обов’язково здійснюють у день надходження його до лабораторії.

Для цього 10 %-ву суспензію патологічного матеріалу вводять підшкірно двом білим мишам у дозі 0,1 – 0,2 мл або двом морським свинкам у дозі 0,5 – 1 мл. Загибель лабораторних тварин спостерігається в перші 3 доби після зараження, досліджують їхню кров із серця та паренхіматозні органи.

Дослідження шкірної сировини і несвіжого патологічного матеріалу проводять за реакцією кільцепреципітації за Асколі. Реакцію вважають позитивною, якщо на межі двох компонентів з’являється тонке білувате кільце преципітації. У разі необхідності комплекс лабораторних досліджень на сибірку доповнюють використанням бактеріофага, імунофлуоресцентного тесту, феномену «перлового намиста».

Діагноз на сибірку вважається установленим у разі виділення з патологічного матеріалу культури з властивостями, характерними для збудника сибірки, та загибелі хоча б однієї лабораторної тварини.

Позитивний діагноз установлюють також у разі відсутності в посівах з патологічного матеріалу росту культури, але загибелі хоча б однієї лабораторної тварини з двох заражених і виділення з її органів культури з властивостями, характерними для збудника сибірки. Позитивна реакція преципітації під час дослідження гнильного патологічного матеріалу також є підставою для встановлення діагнозу.

Диференціальна діагностика. Передбачає необхідність відрізняти сибірку від пастерельозу, емкару, злоякісного набряку, брадзоту, ентеротоксемії, бабезіозу. При пастерельозі основні зміни спостерігаються в легенях і виявляються у вигляді крупозно-геморагічної пневмонії з осередками некрозу. Драглеподібний набряк у ділянці гортані не супроводжується геморагічною інфільтрацією. Бактеріологічними дослідженнями виявляється грамнегативна овоїдна паличка. При емкарі та газовому набряку під час пальпації та перкусії спостерігається крепітація запальних набряків у м’язах та дзвінкий тимпанічний звук. Збудники цих захворювань є суворими анаеробами. Брадзот і ентеротоксемію диференціюють від сибірки на підставі бактеріологічних і токсикологічних досліджень. Бабезіози встановлюють дослідженнями мазків крові на наявність кровопаразитів.

Лікування. Проводять гіперімунною протисибірковою сироваткою або гаммаглобуліном у поєднанні з антибіотиками (пеніцилін, біцилін, стрептоміцин, левоміцетин, біоміцин). Сироватку застосовують підшкірно в лікувальних дозах: для дорослої великої рогатої худоби, коней, північних оленів, буйволів та верблюдів — 100 – 200 мл- овець, кіз, свиней і телят — 50 – 100 мл. Не рекомендується вводити в одне й те саме місце більш як 20 мл сироватки. У тяжких випадках сироватку після попереднього підігрівання до 37 – 38 °С вводять внутрішньовенно. Якщо впродовж наступних 8 – 12 год температура тіла не знижується, сироватку вводять у лікувальній дозі повторно.

При карбункульозній формі сибірки сироватку вводять додатково під шкіру в місці локалізації запального набряку. Великій рогатій худобі сироватку можна вводити інтраперитонеально в ділянці голодної ямки. Гаммаглобулін застосовують у дозах: для коней, верблюдів, великої рогатої худоби та північних оленів — 40 – 80 мл- овець, кіз, телят і свиней — 20 – 40 мл. У разі тяжкого перебігу хвороби гаммаглобулін підігрівають до 37 – 38 °С і вводять внутрішньовенно. Одночасно проводять внутрішньом’язове або підшкірне введення антибіотиків: пеніциліну по 500 тис. ОД на 100 кг маси через 4 год, три рази на добу- амоксицилін (15 %-й) — по 1 мл на кожні 15 кг маси один раз на день упродовж 3 – 5 діб- канаміцин (25 %-й) — один раз на день упродовж 5 – 10 діб у дозах: великій рогатій худобі та коням — по 2 мл на 100 кг маси, телятам і лошатам — по 2 мл на 50 кг маси, вівцям, свиням — по 2 мл на 50 кг маси, собакам, котам — по 0,1 мл на 1 кг маси- тилозин (20 %-й) — внутрішньом’язово або підшкірно один раз на день упродовж 3 – 5 діб у дозах: великій рогатій худобі — по 3 – 5 мл на 100 кг маси, свиням — по 1 – 2,5 мл на 50 кг маси, собакам — по 1 мл на 10 кг маси. Через 14 діб після видужання їх щеплюють протисибірковою вакциною.


Забороняється використання протисибіркових вакцин одночасно з іншими біологічними чи хімічними препаратами. Вимушені щеплення проводяться незалежно від наявності в господарстві інших інфекційних захворювань. Не дозволяється вакцинувати виснажених, клінічно хворих тварин і тварин з підвищеною температурою тіла, а також самок в останній місяць вагітності.

Заходи профілактики та боротьби з сибіркою. Включають: загальні ветеринарно-санітарні заходи профілактики сибірки- заходи в неблагополучних щодо сибірки пунктах і на загрозливій території- заходи в разі підозри щодо захворювання тварин на сибірку- організацію та проведення заходів щодо ліквідації сибірки- дезінфекційні заходи- зняття карантину.

Загальні ветеринарно-санітарні заходи профілактики сибірки. Передбачають проведення робіт з огородження й утримання в належному стані скотомогильників, старих захоронень худоби, біотермічних ям, знезараження ґрунту в місцях поховань сибіркових трупів- організацію постійного нагляду за санітарним станом місць скупчення худоби, заготівлі, переробки та зберігання продуктів і сировини тваринного походження- суворе додержання правил утримання та внутрішньогосподарського забою худоби на м’ясо- заборону реалізації м’яса та інших продуктів забою для споживчих потреб людей і на корм тваринам без дозволу ветеринарного спеціаліста- чітке дотримання існуючих положень під час проведення агрогідромеліоративних, розвідувальних, будівельних та інших земляних робіт.

Заходи в неблагополучних щодо сибірки пунктах і на загрозливій території. Основою протиепізоотичних заходів у неблагополучних осередках є здійснення комплексу ветеринарно-санітарних заходів та профілактичних щеплень тварин. Виявляються і беруться на облік неблагополучні пасовища, водопої, місця всіх старих і чинних скотомогильників, біотермічних ям, окремих місць давніх поховань тварин. Здійснюється контроль за проведенням робіт з їх огородження й утримання у відповідному санітарному стані. Не допускаються випасання тварин і використання водних джерел у зонах старих поховань тварин, у місцях розміщення підприємств із заготівлі, зберігання та переробки тваринної сировини, а також на ділянках пасовищ, де мали місце зараження й загибель тварин з нез’ясованих причин. Чітко виконуються санітарні вимоги щодо своєчасно- го прибирання та утилізації трупів.

Залежно від місцевих умов і епізоотичного стану неблагополучного пункту організовуються осушування боліт, заболочених пасовищ та сіножатей. Проведення агромеліоративних, гідромеліоративних, будівельних та інших земляних робіт здійснюються за погодженням з державними інспекторами ветеринарної медицини. Утримуються у належному ветеринарно-санітарному стані тваринницькі приміщення, скотні двори й загони, регулярно здійснюють їх профілактичну дезінфекцію, дератизацію та дезінсекцію, проводять знезараження інвентарю та предметів догляду за тваринами. Організовуються постійний нагляд за переміщенням тварин, санітарним станом місць їх скупчення, заготівлею, зберіганням продуктів та сировини тваринного походження. Здійснюється контроль за неухильним виконанням ветеринарно-санітарних правил утримання тварин, внутрішньогосподарського чи подвірного забою тварин на м’ясо, реалізацією м’яса та інших продуктів, у тому числі від вимушено забитих тварин. Регулярно проводиться роз’яснювальна робота серед населення і працівників тваринництва про небезпеку сибірки для людини, а також про заходи її профілактики.

У плани профілактичних заходів обов’язково включається щеплення сприйнятливих тварин протисибірковими вакцинами. При цьому в стаціонарно неблагополучних пунктах, де з моменту останнього випадку захворювання тварин на сибірку ще не минуло 5 років, дорослу велику рогату худобу, овець, кіз і коней вакцинують два рази на рік з інтервалом 6 міс — навесні, перед вигоном на пасовище, і восени, перед переведенням на стійлове утримання. Хутрових звірів щеплюють з 3-місячного віку один раз на рік. В інших неблагополучних пунктах дорослих тварин вакцинують один раз на рік, молодняк великої рогатої худоби — після досягнення 3-місячного віку з ревакцинацією через 6 міс. Ягнят вакцинують у 3-місячному віці і ревакцинують через 3 міс- свиней — з 6-місячного віку, один раз на рік, тільки в господарствах з вільно-вигульним або табірним утриманням- оленів і верблюдів — з 6-місячного віку один раз на рік- коней — з 9-місячного віку один раз на рік. У господарствах, розміщених на загрозливій території, обов’язково вакцинують усіх прибулих до господарства тварин і допускають їх до загального стада після карантинування не раніше, ніж через 14 діб після щеплення. У разі купівлі тварин в особисту власність громадяни зобов’язані в установленому порядку зареєструвати придбаних тварин та доставити їх у ветеринарну установу для обстеження і щеплення проти сибірки. В загальне стадо новоприбулих тварин дозволяється вводити не раніше ніж через 14 діб після вакцинації.

Заходи в разі підозри в захворюванні тварин на сибірку. У разі раптової загибелі або захворювання тварини, що супроводжується високою температурою, утворенням на тілі гарячих пухлин, які швидко збільшуються в розмірі, та набряків у ділянці підгруддя, шиї, черева, появою кольок і кров’янистих пінистих випорожнень під час агонії терміново повідомляють про це регіонарну установу ветеринарної медицини. Ветеринарний спеціаліст має негайно прибути на місце, провести клінічний огляд і термометрію всього поголів`я, організувати ізоляцію та лікування хворих і підозрюваних щодо захворювання на сибірку тварин, відібрати патологічний матеріал від загиблих або вимушено забитих тварин і терміново направити його нарочним у лабораторію ветеринарної медицини.

В разі підозри на сибірку розтинати труп забороняється, для дослідження направляють вухо загиблої тварини. Якщо підозра на сибірку виникла в процесі випадкового розтину трупа або розбирання туші, для лабораторного дослідження відбирають селезінку та регіонарні лімфовузли. Трупи хутрових звірів направляють цілими. В разі позитивних результатів мікроскопічного дослідження лабораторія ветеринарної медицини негайно повідомляє про це головного державного інспектора і ветеринарну службу господарства.

Організація та проведення заходів щодо ліквідації сибірки. У місцях виникнення хвороби встановлюється карантин, межі неблагполучного пункту, який підлягає карантинуванню, та загрозлива зона. За умови карантину на території неблагополучного пункту забороняються введення, ввезення, виведення та вивезення поза її межі тварин усіх видів- заготівля й вивезення продуктів та сировини тваринного походження- перегрупування тварин у господарстві- використання молока від хворих тварин- забій на м’ясо- розтинання трупів і зняття шкур із загиблих тварин- проведення хірургічних операцій (крім невідкладних)- вхід на неблагополучну ферму (господарство) стороннім особам- в’їзд на територію транспорту, не пов’язаного з обслуговуванням цієї ферми (господарства)- спільний водопій тварин зі ставків та інших водойм- торгівля тваринами й продуктами тваринництва в межах загрозливої зони- проведення в цих межах ярмарків, виставок та інших заходів, пов’язаних зі скупченням людей і тварин.

З метою своєчасного проведення протиепідемічних заходів щодо сибірки негайно повідомляють санітарно-епідеміологічну службу.

Для догляду за хворими тваринами закріплюють окрему обслугу, яку забезпечують спецодягом.

Лікар ветеринарної медицини після огляду всіх тварин у неблагополучному пункті розділяє їх на дві групи. До першої групи відносять хворих і підозрюваних щодо захворювання на сибірку тварин, які мають клінічні ознаки захворювання. До другої групи відносять підозрюваних у зараженні сибіркою тварин, тобто решту тварин, в яких не проявляються ознаки захворювання на сибірку, але які знаходять- ся у стаді (отарі, дворі), де встановлено це захворювання. Тварин першої групи лікують і через 14 діб після клінічного видужання щеплюють протисибірковою вакциною. Трупи, гній, підстилку, залишки фуражу знешкоджують спалюванням. Закопувати трупи категорично забороняється. Приміщення та місця перебування хворих на сибірку тварин ретельно дезінфікують. Тварин другої групи щеплюють про- тисибірковою вакциною згідно з настановою з її застосування.

У разі виявлення сибірки під час забою на м’ясокомбінатах та інших забійних підприємствах лікар ветеринарної медицини цеху (забійного пункту) негайно припиняє роботу цеху первинної обробки, а потім проводить усі заходи, передбачені чинними Правилами ветеринарного огляду забійних тварин і ветеринарно-санітарної експертизи м’яса та м’ясопродуктів.

Дезінфекційні заходи. Для дезінфекції приміщення, в якому знаходилися хворі на сибірку тварини, використовуються розчини хлорного вапна з вмістом активного хлору 5 %, 4 %-й розчин формальдегіду і 10 %-й розчин їдкого натру. Дезінфекцію приміщень проводять за відсутності тварин, після ретельного механічного очищення всіх поверхонь і обладнання, спалювання відходів виробництва, а також гною.

Наступну дезінфекцію неблагополучного приміщення здійснюють щоразу після виділення нової хворої тварини і повторюють через кожні 10 діб до проведення остаточної дезінфекції та зняття карантину.

Крім того, щодня під час ранкового прибирання проводять дезінфекцію проходів у неблагополучному тваринному дворі, для чого використовують дезінфектанти без запаху й подразливої дії. У станку, де утримувалась хвора або загибла тварина, знімають і спалюють дерев’яну підлогу й перегородки. Землю ретельно обпалюють, заливають розчином хлорного вапна з вмістом активного хлору 5 % із розрахунку 10 л/м2, перекопують на глибину не менш як 25 см, перемішують із сухим хлорним вапном з вмістом у ньому не менш як 25 % активного хлору із розрахунку 3 частини землі й 1 частина хлорного вапна, зволожують водою і захоронюють на скотомогильнику. Гній, підстилку та залишки кормів зволожують 10 %-м гарячим розчином їдкого натру, а потім спалюють. Гноївку в гноєзбірнику змішують із сухим хлорним вапном, у якому міститься не менш як 25 % активного хлору, з розрахунку 1 кг вапна на кожні 20 л гноївки.

Дезінфекцію в ізоляторі проводять щодня 10 %-м розчином їдкого натру. Спецодяг, відра, щітки та інший інвентар знезаражують зануренням у 2 %-й активований розчин хлораміну, 4 %-й розчин формальдегіду на 4 год або кип’ятінням у 2 %-му розчині кальцино- ваної соди не менш як 90 хв. У місцях утримання худоби під час перегонів та перетримування тварин, серед яких виявлено захворювання на сибірку, здійснюють ретельне механічне очищення та дезінфекцію поверхні землі 10 %-м розчином їдкого натру або 4 %-м розчином формальдегіду, 5 %-м проясненим розчином хлорного вапна.

Зняття карантину. Карантин знімають через 15 діб після останнього випадку загибелі або видужання хворої на сибірку тварини за умови відсутності у тварин реакції на щеплення вакциною та повноти виконання всього комплексу ветеринарно-санітарних заходів.

Сибірка у людини. Зараження людини відбувається під час догляду за хворими на сибірку тваринами, проведення вимушеного забою, обробки туш та шкур хворих тварин. Значна частина людей інфікується під час продажу контамінованого спорами сибірки м’яса, приготування та споживання їжі з нього, використання інфікованих шкіряних виробів. У людей захворювання на сибірку спостерігається переважно в карбункульозній формі, однак може проявлятися в кишковій чи легеневій формі. При ураженні легень спостерігається пневмонія з кров’янистим харкотинням і задишкою, при кишковій формі — блювання, болі в попереку, кров’янисті рідкі випорожнення. Хвороба супроводжується гарячкою, частим поверховим диханням, розладом серцево-судинної діяльності. З метою особистої профілактики під час роботи з підозрюваним щодо сибірки матеріалом, а також під час надання допомоги хворим тваринам слід додержуватися санітарно-гігієнічних правил, користуватися гумовими рукавичками, ретельно дезінфікувати після роботи руки та спецодяг. Не слід вживати в їжу м’ясні продукти та використовувати тваринницьку сировину (шкури, вовну) без попередньої ветеринарно-санітарної експертизи.Следующая >>
Внимание, только СЕГОДНЯ!