Спілкування як царина людської моральності та соціально-психологічний процес. Парадигма спілкування у сучасній культурі
Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування(А. де Сент-Екзюпері)
Спілкування у його людинотворчій функції – одна з центральних тем філософії ХХ ст., за своїм походженням і змістом воно – продукт вітчизняної психології та філософії.
Різноманітний світ людських відносин виступає сферою безпосередньої реалізації моральності, насамперед у тому своєму аспекті, в якому він розкривається як спілкування. Таким чином, спілкування і виявляється справжньою цариною людської моральності [10, с.309].
Спілкування – поняття гуманітарне, насичене цінностями і суб’єктивними смислами, це форма існування і розвитку неповторної індивідуальності кожної людини- це універсальна реальність буття людини, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків- взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру [9].
Отже, спілкування можна розглядати як: обмін думками, почуттями, переживаннями- один із різновидів людської діяльності- специфічну форму інформаційного зв’язку- взаємодію, взаємостосунки між суб’єктами, які мають діалогічний характер.
Спілкуючись, люди намагаються емоційно оцінити один одного, зрозуміти вчинки, спрогнозувати поведінку іншого, змоделювати власну поведінку. Цього досягають використовуючи механізми соціальної перцепції : ідентифікацію , емпатію , егоцентризм , рефлексію , стереотипізацію , установки , атракцію , ефекти соціальної перцепції: ефект ореолу- ефект пріоритету- ефект новизни- ефект поблажливості, ефект бумерангу та ін.
Згідно з сучасними принципами виховання, вся модель комунікативних ситуацій орієнтована на оволодіння етичними нормами (культурою) спілкування.
К.Роджерс визначив три необхідних умови ефективної діяльності практичного психолога: щирість, безумовне прийняття іншої людини, здатність до емпатійного розуміння клієнта. Як зазначає Р.Грінсон, найважливіші якості, що забезпечують результативність роботи психолога, – це, передусім, жвавий інтерес до людей, бажання допомогти їм у складних ситуаціях, добре розвинені емпатія та інтуїція. Велику роль відіграють й інші комунікативні якості, зокрема вміння підібрати потрібні слова і сказати їх у потрібний момент.
Серед складових психологічної культури особистості особливе значення надається культурі спілкування. Вона передбачає вміння використовувати різноманітні засоби та методи впливу на клієнта, адекватно сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію. Справжня культура спілкування – це й знання про наявні стереотипи взаємодії, й уміння користуватися ними у відповідні моменти, а також уміння розв’язувати такі практичні ситуації, коли використання стереотипів не може дати позитивних результатів. Культура спілкування включає й орієнтацію на партнера як рівноправного суб’єкта спілкування. Вона передбачає активну взаємодію, цілковите взаєморозуміння психолога та клієнта, на відміну від примітивного маніпулювання, яке, на жаль, ще трапляється на практиці [6].
Етику (культуру) спілкування можна визначити як сукупність моральних норм, правил та уявлень, що регулюють поведінку і стосунки людей у процесі їх взаємодії.
Значущою складовою психологічної культури професіонала є емоційна культура, яка лежить в основі моральності. Вміння вибрати адекватну форму прояву своїх емоцій, здатність володіти собою, керувати власними емоційними станами – це показник розвиненої емоційної культури психолога. Все це сприяє повноцінному спілкуванню, дає змогу знайти вихід із складних конфліктних ситуацій [6].
Культура спілкування психолога передбачає вміння використовувати різноманітні засоби й методи впливу на клієнта, адекватно сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію, орієнтуватися на партнера як рівноправного суб’єкта спілкування. Справжня культура спілкування – це й знання про наявні стереотипи взаємодії [7].
Будь-які людська дія чи вчинок можуть набути власного морального значення тільки в контексті міжособистісної взаємодії, тобто в контексті спілкування. Тільки за впливом, який справляє той чи інший акт діяльності на людське спілкування, взаємини, ми можемо судити про його справжню моральну вагу [10, с.306]. Реальне вираження людська моральність знаходить не у свідомості, і навіть не у діяльності як таких, а лише в царині живого спілкування. Саме у спілкуванні моральна проблематика набирає довершеної форми, реалізує свій духовний і гуманістичний потенціал.
Що ж таке сфера людських стосунків як царина моральності?
Насамперед зазначимо те, що відносини між людьми здатні набувати принципово різного значення з точки зору впливу на них моральної суб’єктивності людини.
У будь-якому суспільстві існує чимало сфер і відносин, у яких люди ставляться один до одного саме як до об’єктів, а не суб’єктів, вважають своїх партнерів своєрідними «мислячими речами» – закінченими, не здатними до принципових змін і відповідальних рішень, такими, реакцію яких на ті або інші дії завжди можливо передбачити [10, с.307]. Така об’єктивація людини є проявом відчуження від власної сутності. На жаль, у багатьох випадках подібне відчуження доводиться розглядати як виправдане й закономірне.
Перебуваючи на будь-якій посаді, виконуючи будь-яку соціальну роль, людині найчастіше доводиться належним чином виконувати певні заздалегідь визначені дії, поводитися і реагувати на запити, що виникають, як свого роду об’єкт. Усе це – закономірна риса суспільного життя, без якої останнє втратило б будь-яку прогнозованість і стабільність.
Загроза дегуманізації виникає там, де людина звикає ототожнювати себе зі своєю функцією, своєю соціальною роллю, коли, образно кажучи, епізодична маска починає правити їй за власне обличчя. Образ такої самовідчуженої людини-функціонера, людини-рольовика, став, можна сказати, кошмаром технічної цивілізації останніх століть, кошмаром, що тривожить уяву багатьох мислителів, письменників, митців (Е.Фромм, С.Беккет, Кабо Абе, Е.Іонеско та ін.). Ще Й.В.Гете говорив про «часткову людину» – людину, котра перетворилася на персоніфікацію якої-небудь конкретної функції, якого-небудь часткового завдання. Людина-око, людина-вухо, людина-мозок і т.д., на жаль, не стільки образи сюрреалізму, скільки персонажі історії останніх століть. Цілком очевидно, що людина, яка вважає себе чимось на зразок молотка, тягача, комп’ютера, не вельми придатна до повноцінного морального спілкування. «Адміністративною мовою» через накази та догани спілкуватися по-справжньому неможливо [10, с.307-308].
Справжній сенс людського спілкування розкривається тоді, коли співбесідник постає перед нами як істота-суб’єкт, яку неможливо підвести до будь-якої наперед заготовленої схеми, – істота принципово нескінчена, не завершена, здатна будь-якої миті повернутися до нас якими-небудь новими несподіваними гранями. У такому спілкуванні завжди присутні елемент ризику, проблема вибору, морального самовизначення партнерів один щодо одного. Залежно від цього вибору й самовизначення спілкування може видатися для людини і справжньою розкішшю (А. де Сент-Екзюпері) і справжнім пеклом (Ж.П.Сартр).
Зрештою, напевне, кожному відоме відчуття несподіваного «відкриття» співбесідника. Саме з цього моменту і починається справжнє людське спілкування, а разом з ним постають і його моральні проблеми: проблеми обов’язку, відповідальності, совісті, сорому, ворожості, любові та ін. Саме з цього моменту ці проблеми набувають свого конкретного сенсу, свого людського підґрунтя.
Різноманітний світ людських відносин виступає сферою безпосередньої реалізації моральності, насамперед, у тому своєму аспекті, в якому він розкривається як міжособистісна взаємодія [10, с.309].
Отже, з впевненістю можна резюмувати, що спілкування є справжньою цариною людської моральності.
Міжособистісна взаємодія впливає як на характер розвитку кожної окремої особистості, напрям її самореалізації, формування її духовного світу, так і на розвиток людської цивілізації та культури загалом.
У ХХ ст. відбувся справжній комунікативний переворот – поворот від позиції самодостатнього (монологічного) суб’єкта до прийняття принципів діалогу (Л.Фейєрбах, К.Маркс, М.Бубер, М.Бахтін (жити – значить спілкуватися діалогічно). Причинами такого перевороту стали: зростаюча соціальна мобільність, динамізм життя, збільшення кількості та якісного спектру міжособистісних контактів, ріст і розвиток інформаційних засобів, який наближує віддалені країни, народи, культури, породжуючи своєрідний феномен «мультикультуралізму», що часом призводить і до не зовсім позитивних наслідків – зіткнень між ними.
Спілкування – це завжди вплив. Навіть, якщо подібне завдання не ставиться, спілкування змінює людей, які вступили у нього. Не завжди можна передбачити напрям таких змін. Людина може закритись від інформації, замість симпатії до комунікатора – отримати відторгнення, неприйняття.
Сила діалогічного впливу проявляється, як правило, не одразу і нарощується поступово. Ефект такого впливу триваліший і психологічно глибший. Захисні реакції носять більш доброзичливий характер: реципієнт , не погодившись з автором, може зберегти особисто до нього хороше ставлення. Діалогічний вплив рідко використовується в оперативних, тактичних цілях, оскільки потребує часу на свою організацію, припускає деякий патентний період.
Така форма впливу дозволяє передавати складний смисловий зміст, особисті позиції та уявлення.
Важливою умовою ефективного впливу є його початкова внутрішня логічність та продуманість. Потенціал впливу є як у монологічній, так і в діалогічній комунікаціях. Він знижується при спробі їх еклектичного , безсистемного злиття. Діалогічний вплив ефективний, коли виникає цілісна, внутрішньо гармонійна ситуація співробітництва партнерів по спілкуванню, яка забезпечує не стільки цілеспрямований вплив, скільки взаємодію.
Важлива умова успішного впливу у діалогічному спілкуванні – установлення довірливих стосунків, у створенні яких психологу відводиться важлива роль. Формуванню довірливих стосунків у процесі взаємодії «психолог-клієнт» сприяють: відкрите демонстрування своїх намірів- готовність до відкриття своїх почуттів, переживань та поглядів, як пов’язаних із ситуацією, так і тих, які виходять за її межі- доброзичливість, безоцінковість по відношенню до особистості реципієнта- демонстрування своєї компетентності у питанні, яке обговорюється- уміння переконливо висловлюватись, використовуючи різноманітні прийоми доведення- гнучкість поведінки, яка ґрунтується на інформації зворотного зв’язку.
У самому спілкуванні важливими стають ті моменти, які підкреслюють авторство, емоційний підтекст, відкривають можливості для дискусії і розвитку висловлених суджень.
Відкритість до впливу у реципієнта складається з: готовності до діалогу з самим собою, зі світом- навичок ведення діалогу- відкритості у відношенні до даного комунікатора, здатності прийняти вплив з його рук.
За засобом передачі інформації комунікація може бути вербальна і невербальна .
Компонентами вербальної комунікації є говоріння та слухання . Для психолога важливими є обидва компоненти. Ефективне слухання передбачає: правильне розуміння слів і почуттів мовця- зосередження на проблемі, яка обговорюється- забезпечення усвідомлення і розв’язання проблеми партнерами по спілкуванню- створення спільного інформаційного поля, спільного смислу- налагодження відвертих стосунків, взаєморозуміння.
Культура слухання включає: бажання почути- інтерес до інформації, зацікавлення, уважне, зосереджене, заохочувальне ставлення до співрозмовника, підтримування його позитивних емоцій- тактовність, стриманість зауважень- адекватне реагування на співрозмовника, стримування емоцій, сперечання, але не сварка- відкритість, прихильність до людини- легкий вплив на мовця вербальними та невербальними засобами- коректний аналіз інформації- співчуття, співпереживання, щирість- коректне уточнення, оцінювання почутого, легка критика- коректне підказування варіантів.
Залежно від поведінки учасників комунікативного процесу розрізняють слухання: нерефлексивне (умовно-пасивне) та рефлексивне (активне слухання) [2, c.114-115]. Для психолога важливе і одне, і друге.
До причин, які утруднюють рефлексивне слухання належать: багатозначність слів- неможливість висловити думку так, щоб вона була правильно сприйнята- віддаленість клієнта від основного предмета розмови, внаслідок чого може загубитися головна його думка- відключення, вибірковість уваги (відведення погляду від співрозмовника, безнадійний помах руки, перемінне переключення уваги з одного на інше)- висока швидкість розумової діяльності (клієнт думає швидше, ніж говорить, тобто коли хто-небудь говорить, мозок більше часу вільний і тому відволікається від інформації)- антипатія до чужих думок (індивід цінує свої думки більше, ніж думки інших).
У процесі взаємодії з клієнтом психолог може використовувати такі види рефлексивних питань: інформаційні , контрольні , орієнтувальні , підтверджуючі , ознайомлювальні , зустрічні , альтернативні , спрямовуючі , провокаційні та такі рефлексивні відповіді: з’ясування , перефразування , відображення почуттів , резюмування .
На шляху рефлексивного слухання можуть виникати такі перешкоди: внутрішні – шкідливі звички слухання, пов’язані з конкретною особою (власні переживання, роздуми про проблеми, які не стосуються змісту розмови, фантазії, загострення уваги на зовнішності співрозмовника)- зовнішні – сторонні шуми, акцент мовця, темп розмови, неординарна зовнішність спів розмовника (екзотичні прикраси, неадекватність міміки...), погана акустика, надто гучний чи тихий голос співрозмовника, температура приміщення, телефонні дзвінки, що перебивають розмову, обмеженість у часі, відчуття його дефіциту, неприємні запахи у приміщенні та ін.
Окрім рефлексивного, психолог використовує й інші види слухання:
- критичне – вимагає від психолога спочатку аналізу повідомлення, потім його розуміння. Доцільне під час ділової наради, конференції, дискусії. Недоречне, наприклад, на лекції, яку дає психолог, оскільки, відторгнення інформації не дає змоги почерпнути з неї цінне-
- емпатійне – «зчитування» почуттів, а не слів.
Невербальна комунікація здійснюється за допомогою різних знакових систем: жестів, міміки, пантоміміки, через прямі сенсорні чи фізичні (тілесні) контакти та ін., які забезпечують регулювання протікання процесу спілкування, створюють психологічний контакт між партнерами, збагачують значення, що передаються словами, спрямовують тлумачення словесного тексту- виражають емоції і відображають тлумачення ситуації...
Між вербальними та невербальними засобами спілкування існує своєрідний розподіл функцій: за допомогою словесного каналу ми можемо передати лише чисту інформацію, тоді як за допомогою невербальних засобів спілкування – тільки ставлення до партнера, з яким вступаємо у контакт.
Невербальні сигнали можуть бути двох видів: конгруентні – коли вони відповідають словесному висловлюванню- неконгруентні – не відповідають.
Народжена спільна інформація у процесі комунікації значно глибша, різноманітніша, ніж початкова, може від неї суттєво відрізнятися за смислом.
Виникнення спільної інформації не вирішує проблеми взаєморозуміння. Коли психолог і клієнт спілкуються, клієнт хоче висловити те, що він думає, а психолог – зрозуміти смисл висловленого, тобто обидва партнери прагнуть прийти до спільного смислу діалогу, але їм не завжди вдається налагодити таке взаєморозуміння швидко та без втрат. У процесі пошуку спільного смислу починають працювати і виникати чимало механізмів і феноменів, які або сприяють, або перешкоджають взаєморозумінню.
Наявність зворотного зв’язку – одна з умов налагодження взаєморозуміння.
Зворотний зв’язок – інформація про те, як реципієнт сприймає комунікатора, як оцінює його поведінку, слова- невід’ємна частина комунікативного обміну. Завдяки йому комунікація стає більш об’ємною, набуває другого дна та психологічного підтексту. Канал зворотного зв’язку покликаний покращувати взаєморозуміння. Фактично, це допомога партнеру по комунікації, пояснення того, як зі сторони сприймаються його слова, вчинки, які почуття він викликає в інших людей. Зворотний зв’язок повинен бути доступний для сприйняття і зрозумілий для осмислення [3].
Є.Мелібруда визначив 10 правил як давати та приймати зворотний зв’язок, щоб він дійсно служив покращанню взаєморозуміння:
1) говорити про особливості поведінки партнера у конкретній ситуації, а не про особливості його особистості в цілому («У цій ситуації ти виглядаєш безглуздо», а не «Ти безглуздий!»). У зворотному зв’язку слід уникати оцінок і висновків, краще просто описати поведінку людини в той чи інший момент і надати їй можливість самій зробити висновок-
2) зняти надмірну категоричність висловлювань. Твердження «Ти завжди», «З тобою ніколи»... викликають захисну реакцію та відображаються на зворотному зв’язку. У категоричності сквозить високомірність, бажання бути вище за співрозмовника. Крім того, такі твердження найчастіше є неправдиві. Сумнівно, щоб партнер «абсолютно ніколи»-
3) відмовитися від натяків і непрямих посилань на минулі справи, події-
4) давати зворотний зв’язок відповідно до ситуації та дозовано (не слід кидати важливу інформацію, коли партнер вже майже зачинив двері- надлишок інформації тільки втомить і викличе закономірне бажання забути)-
5) не слід нав’язувати зворотний зв’язок (у партнера є повне право відмовитися від нього).
У процесі комунікації краще використовувати «Я-повідомлення» – це висловлювання позитивного чи негативного змісту на адресу партнера, які будуються за такою схемою:
• Коли Ви ...(дається опис конкретної поведінки партнера)-
• Я відчуваю... (називаються почуття)-
• Тому що ... (описується, як здаються комунікатору, причини такої поведінки)-
• Я хочу... (які зміни у поведінці та словах були б бажаними для комунікатора).
Як приймати зворотний зв’язок?
1) потрібно вислухати до кінця, навіть якщо слухати важко, незручно, образливо... Але якщо дали згоду, слухайте до кінця-
2) вислухавши інформацію, корисно осмислити її і повернути у вигляді парафраза: «Якщо я правильно зрозумів, Ви мали на увазі...». Вже сам цей прийом покращує взаєморозуміння і розряджає атмосферу розмови. Крім того, він, дійсно, допомагає зрозуміти суть висловлювань партнера-
3) до інформації, яка міститься у зворотному зв’язку слід відноситися спокійно і серйозною. Пам’ятайте, що на стільки б розумним, авторитетним і значимим не був комунікатор, сказане ним – суб’єктивна точка зору. І справа не в тому, що він може помилятися. Він правий для себе. Ваша точка зору може бути зовсім іншою-
4) зворотний зв’язок робиться для покращання взаєморозуміння, а не для миттєвої зміни стосунків та ситуації в потрібному для комунікатора напрямі. Тому людина, яка приймає зворотний зв’язок, може його не використати. Просто прийняти до уваги – доброзичливо, виразивши партнеру вдячність за відвертість та сміливість-
5) справжній зворотний зв’язок – це завжди ризик, це вчинок особистості. Оскільки його результатом може бути образа, незрозумілість,невизначеність стосунків Готовність давати зворотний зв’язок – риса зрілих, особистісно сильних людей. Але багато чим ризикуючи, вони і багато що отримують: більш відкриті, життєздатні, готові до подальшого розвитку стосунки.
Для повноцінного діалогу психологу необхідно володіти комунікативними здібностями, які проявляються в налагодженні контакту, підтримці взаємовідносин, впливові на клієнта та ін. Вони забезпечуються 4 факторами: здібністю до ідентифікації, чутливістю до індивідуальних особливостей клієнта/досліджуваного, добре розвинутою інтуїцією, сугестивними якостями. До комунікативних здібностей можна віднести також і фактор мовленнєвої культури (стриманість, зверненість, впливовість ті ін.).
Отже, комунікативні здібності відіграють велику роль у корекційно-консультативному напрямі роботи психолога-практика, де в основі діяльності – спілкування з людьми. Психологу-тренеру і психотерапевту, важливі також сугестивні здібності, що допомагають ефективно впливати на клієнта [5]. Крім того, тренеру бажано мати організаторські здібності, щоб здійснювати керівництво взаємостосунками в тренінговій групі, а психотерапевту – експрессивні, для використання виразних даних як інструменту психотерапії.
Поделиться в соцсетях:
Похожие
