Внесок в розвиток валеології українських вчених

Видео: Внесок українських учених у розвиток космонавтики

Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І.І.Брехмана, який працював у Владивостоку. Саме він сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Під час своїх досліджень ролі адаптогенів, наслідком чого став запропонований ним новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), він дійшов висновку про необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І.І.Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і 1987 р. видав монографію “Введення до валеології — науки про здоров’я”. В книзі автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватися тільки медициною, а повинна формуватися також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною. Другим після Владивостока центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано із спортивною медициною і де 1985 р. на виїзному засіданні Бюро Наукової Ради АМН СРСР “Медичні проблеми фізичної культури та спорту” вперше було представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Г.Л.Апанасенко).

Валеологія (лат. valeo – бути здоровим і грец. logos – учення, наука) – наука про формування, збереження та зміцнення здоров`я людини в духовному, психічному, фізичному і соціальному плані.

Наука валеологія виникла на стику низки наук, зокрема медицини, фізіології, психології, педагогіки, соціології тощо.

Об`єктом сучасної медицини є хвора людина та людина, яка перебуває у «третьому стані». Ця наука в основному лікувальна, а зусилля профілактичної медицини спрямовані, головним чином, на захист людей від певних захворювань.

Об`єктом науки валеології є здорова людина і людина, котра перебуває у «третьому стані», а її предметом – здоров`я індивіда, що живе в реальному, складному світі.

Людям доводиться відчувати на собі переважно негативний вплив факторів навколишнього середовища, які призводять до виникнення у них стану передхвороби, або «третього стану».

Завданням, валеології є не тільки констатація «третього стану» організму, але й розробка методів і способів виведення людини з нього, а також запобігання цьому станові з метою покращання здоров`я.

Таким чином, валеологія зосереджує свої зусилля не на ліквідації хвороб (цим займається в основному медицина), а на недопущенні їх, створюючи умови для запобігання їхньому виникненню.

Валеологія має переважно прикладний характер і дає практичні рекомендації людині для підтримання здоров`я на всіх рівнях: духовному, психічному, фізичному та соціальному. Основною метою цієї науки є виховання здорового, повноцінного члена суспільства.

Існує дві стратегії щодо досягнення здоров’я населення: по-перше — через лікування хворого і по-друге шляхом збереження здоров’я практично здорової людини. Перша стратегія породила вчення про хворобу (патологію) та клінічну медицину. Друга стратегія реалізується в рамках комплексу гігієнічних дисциплін. Практика показала, що за допомогою першої стратегії досягти бажаного неможливо. Цей висновок підтверджується також тим, що людство не в змозі використати сучасні досягнення медичної науки для всіх, хто має у цьому потребу, через високу вартість діагностичних та лікувальних заходів. У другій половині ХХ ст., коли виникла і набула широкого розповсюдження “епідемія” хронічних неінфекційних захворювань, вочевидь стає факт, що з метою досягнення здоров’я якнайбільшої кількості населення слід надавати перевагу другій стратегії — охороні здоров’я практично здорової людини. Однак з’ясувалося, що гігієнічна наука, яка очолювала цю стратегію, також не може вирішити дану проблему. Справа в тому, що в центрі уваги гігієни опинились не сама людина та її здоров’я, а умови людського існування. В той же час проблема здоров’я невіддільна від проблеми людини як біосоціального об’єкта. Вона виникає разом з людиною і змінюється відповідно до розвитку культури людства. Здоров’я є дуже складною для визначення категорією, що характеризує результат взаємодії індивіда та довкілля (умов його існування), головних мотивів його життєдіяльності та світосприйняття в цілому. Всяка категорія як явище є значно ширшою за ті визначення, котрими її спробують характеризувати. З такими труднощами у понятійному апараті ми стикаємося й при створенні теорії здоров’я. Збереження і укріплення здоров’я по суті являють проблему управління здоров’ям. Процес управління складається з таких формальних етапів: збирання та аналіз інформації про стан об’єкту, прогноз- формування програми управлінських дій, її реалізація- аналіз адекватності та ефективності програми (зворотний зв’язок). Сучасний стан медичної науки не дає можливості висунути аргументовану програму управління здоров’ям. Створення “здорових” умов існування, за наукове обгрунтування яких несе відповідальність гігієнічна наука, — це “пасивно-оборонний” шлях профілактики. Активну ж позицію оздоровлення неможливо обгрунтувати без визначення суті, кількісної характеристики індивідуального здоров’я, яким слід керувати. Це і є основною проблемою вчення про здоров’я. Ще Гіппократ і Авіценна говорили про декілька градацій здоров’я. Гален сформулював поняття про “третій стан” — перехідний між здоров’ям та захворюванням. Наприкінці ХІХ ст. І.І.Мечников в доповіді “Про цілющі сили організму” на з’їзді природознавців та лікарів (1883) протиставив “етіологічному” погляду на виникнення хвороб Р.Коха власну теорію. Він вважав, що виникнення хвороби — це процес взаємодії між збудником (причиною) та організмом. Однак успіхи клінічних дисциплін на тому етапі розвитку медицини загальмували розвиток учення про ці властивості організму. Як реакцію на кінцевий незадовільний результат діяльності клінічної медицини слід розглядати спробу патологів. С.М.Павленка (м.Ростов) та С.Ф.Олейника (м. Львів) сформулювати положення про механізми здоров’я та способи впливу на них. В 60-ті роки ХХ ст. вони обгрунтували науковий напрям, що отримав назву “санологія”. Санологію визначали як “загальне учення про протидію організму захворюванню”. Основу протидії складає “саногенез” — динамічний комплекс механізмів пристосування, який виникає під впливом надзвичайного подразника. Фундатори цього напряму стверджували, що механізми саногенезу можна удосконалювати з метою підвищення стійкості організму та підтримки здоров’я в цілому. Слабкою стороною цього напряму було положення про те, що “динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів формується лише тоді, коли з’являється небезпека захворювання”. Цей теоретичний прорахунок майже не згубив всю концепцію саногенезу, а матеріали трьох санологічних конференцій, що проходили у Львові (1967, 1968, 1969), були присвячені ролі захисних механізмів, що починають діяти виключно на етапах передхвороба — хвороба — одужання. Концепція саногенезу не була поцінована належним чином і забулась майже на 20 років. Тим часом стало очевидним, що механізми саногенезу діють постійно й у здорової людини. Тільки при порушенні рівноваги між силою шкідливого фактора та адаптаційними можливостями організму вони вплітаються в патогенез як протидія механізмам власне пошкодження, сприяючи збереженню гомеостазу та одужанню. Подальший вагомий внесок у розвиток проблем саногенезу зробили представники військової медицини (70-ті роки ХХ ст.), що займалися медичним забезпеченням осіб, які працювали в екстремальних умовах (льотчики, підводники, космонавти, водолази). При цьому перед медиками завжди стояло завдання щодо оцінки “міцності” здоров’я їх підопічних. Саме в цій площині було сформульоване поняття донозологічної діагностики (Р.М.Баєвський, 1973). На жаль, такі дослідження проводились без серйозних методологічних узагальнень. Вперше про здоров’я як конкретну категорію, що має кількісну оцінку за прямими показниками, висловився М.М.Амосов. У книзі “Роздуми про здоров’я” (1978) він запропонував термін “кількість здоров’я”, яка може бути визначена через резервні можливості функцій організму. Однак при всій правомірності методологічного підходу до проблеми реалізація його через конкретну методику (оцінка функціональних резервів всіх органів та систем) не є реальною. В той же період з’явилися роботи з проблеми нормології (О.А.Корольков, В.І.Петленко, 1977). Однак “норма” має таке саме відношення до валеології, як “синдром” до патології. Плідно працювали у напрямку вивчення стану організму практично здорової людини співробітники Київського НДІ медичних проблем фізичної культури та спорту МОЗ України (1968 — 1986). Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І.І.Брехмана, який працював у Владивостоку. Саме він сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Під час своїх досліджень ролі адаптогенів, наслідком чого став запропонований ним новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), він дійшов висновку про необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І.І.Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і 1987 р. видав монографію “Введення до валеології — науки про здоров’я”. В книзі автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватися тільки медициною, а повинна формуватися також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною. Другим після Владивостока центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано із спортивною медициною і де 1985 р. на виїзному засіданні Бюро Наукової Ради АМН СРСР “Медичні проблеми фізичної культури та спорту” вперше було представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Г.Л.Апанасенко). В моделі використовувались прямі показники, що відкривало перспективу її застосування в широкомасштабних профілактичних та оздоровчих заходах. Того ж року статтю Г.Л.Апанасенка з цієї проблеми опублікував журнал “Гігієна і санітарія”. Перший навчальний посібник з медичної валеології для студентів з’явився в Алтайському медичному інституті (м. Барнаул, 1989), де при кафедрі нормальної фізіології було створено відповідний курс (професор В.П.Куликов). Наприкінці 80-х р. ХХ ст. Ю.П.Лисицин написав серію статей, де поновив термін “санологія”. Під цим терміном він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія “спосіб життя”. У 1989 р. в МОЗ України було подано проект кваліфікаційної характеристики до практичної спеціальності “лікар-валеолог”, але при затвердженні цього документа було вжито назву “лікар-санолог” (1991). Перша в світі кафедра для підготовки лікарів-санологів (валеологів) була відкрита 1992 р. при Київському інституті удосконалення лікарів (нині Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л.Шупіка). Це кафедра спортивної медицини та санології (завідувач кафедри професор Г.Л.Апанасенко, керівник циклу санології — д-р. мед. наук Л.О.Попова). Наявність відповідної медичної спеціальності дозволила колективу кафедри сформулювати критерії валеології як науки, визначити її цілі та завдання, методологію, об’єкт дослідження, методи спостереження- створити навчальну програму та програму комп’ютерного тест-контролю рівня знань практикуючих лікарів, що проходять передатестаційну підготовку- проводити цілеспрямовані наукові дослідження. У 1997 р. за спільним рішенням МОЗ та АМН України створено проблемну комісію “Санологія” (голова Г.Л.Апанасенко), котра координує наукові дослідження в цій галузі. В Росії науково-практичні проблеми валеології успішно вирішують спеціалісти Державного науково-дослідного центру профілактичної медицини МОЗ Росії (І.А.Гундаров, О.О.Александров), науково-координаційного центру валеології (м. Владивосток), Російського інституту профілактичної медицини (м. С.-Петербург, генеральний директор професор П.П.Горбенко). Щороку проводяться конгреси з проблем валеології, видаються збірники наукових праць, журнал та газета “Валеологія”, діє громадський рух “Здоровий світ”. Заради об’єктивності неможна не згадати про протидію формуванню валеології як науки з боку деяких гігієністів, що претендують на монополію в науці про здоров’я. Однак за 150 років свого існування наукова гігієна так і не змогла виділити “індивідуальне здоров’я” в самостійну категорію. Міністерства освіти Росії та України належним чином оцінили важливість нових підходів до проблеми збереження здоров’я молодих людей і ввели в педагогічних навчальних закладах викладання предмету “Валеологія”. За кордоном набувають поширення напрями “health promotion” та “health education”. Валеологія виокремлює коло своїх інтересів проблемою індивідуального здоров’я. Разом з тим, валеологи добре уявляють роль соціально-гігієнічних факторів у справі збереження та зміцнення здоров’я індивіда. В системі оздоровчих заходів передбачаються відповідні дії, що корегують спосіб життя людини. Саме методи валеології, що виявляють зміни в рівні здоров’я конкретної людини, дозволяють в перспективі застосувати нову технологію контролю за станом здоров’я населення, особливо з огляду на перехід до загальносімейної медичної практики. Валеологія — не є альтернативою нозологічній медицині, а поповнює її, розширює кордони медицини взагалі. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.

Культура здоров`я – це важливий складовий компонент загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров`я. Культурна людина є не тільки «споживачем» свого здоров`я, але й його «виробником».

Високий рівень культури здоров`я людини передбачає її гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми.

Елементом культури здоров`я є уважне і правильне ставлення людини до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і самовдосконалення своєї особистості.

Культура здоров`я – це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної орієнтації. Рівень культури здоров`я визначається знанням резервних можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням правильно використовувати їх.

Отже, довголіття, здорове, щасливе життя багато в чому залежать і від самої людини.

Якщо люди часто хворіють, мають надлишкову масу тіла, вживають алкоголь, палять, дратівливі, некомфортно почувають себе з оточуючими, тобто не дотримуються здорового способу життя, – це означає, що у них низький рівень культури здоров`я.

Аргументоване обгрунтування необхідності бути здоровим і прагнути стати таким – це і є елементи культури здоров`я, якими повинна володіти кожна сучасна людина.

Здоровий спосіб життя передбачає знання і дотримання режиму навчання та відпочинку, правил харчування й особистої гігієни, визначення й обов`язкове виконання фізичних вправ, які забезпечують оптимальний руховий режим, а також усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну. При цьому велике значення має правильний вибір індивідуальних оздоровчих систем або їхнє поєднання та практичне використання з метою зміцнення здоров`я (самомасаж, загартовування, дихальні вправи, аутогенне тренування тощо).

Дотримання здорового способу життя впливає на формування, збереження та зміцнення здоров`я, сприяє інтелектуальному і духовному розвиткові особистості, успішному навчанню.

Спосіб життя впливає й на фізичний стан здоров`я людини. Оптимальний руховий режим сприяє гармонійному розвиткові її тіла і забезпечує високий рівень функціонування систем організму. Це, у свою чергу, є умовою високої працездатності людини. На фізичне здоров`я позитивно впливає дотримання правил особистої гігієни, режиму навчання і відпочинку, правильного харчування, загартовування, а також ряд інших чинників, які зумовлюють

позитивне функціонування організму.

Здоровий спосіб життя людини, позитивно впливаючи на стан її здоров`я, на її духовність, моральні орієнтири, формування певних рис характеру (напр., волі, оптимізму, цілеспрямованості) та інші якості, полегшує переборювання психоемоційних навантажень, стресових ситуацій, що свідчить, у свою чергу, про високий рівень її психічного здоров`я.

Підтриманню такого рівня сприяє, наприклад, релаксація, аутогенне тренування, метод словесно-образного емоційно-вольового управління станом людини.

Духовне здоров`я та краса – нерозривні поняття, а краса – це гармонія всебічних якостей особистості, що забезпечує її цілісність.

Здоровий спосіб життя людини допомагає їй зрозуміти, у чому полягає сенс життя. Він виховує певною мірою співчуття, доброзичливість, терпимість до оточуючих.

Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, яка склалася в його уяві.

Поміркуйте про себе і спробуйте визначитись у тому, хто ви і що ви собою становите. Зафіксуйте дані самоаналізу, а після закінчення школи знову себе перевірте і зіставте результати.

Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров`я особистості та суспільства в цілому. Він включає в себе цінності високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.

Вчений І.П.Павлов стверджував: «Здоров`я – це безцінний дар природи, воно дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Але здоров`я людини багато в чому залежить від неї самої, від її способу життя, умов праці, харчування, її звичок .»



Внимание, только СЕГОДНЯ!