Розвиток психіки і розвиток особистості
«Особистість — суб`єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти- особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних стосунків, яку не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості — система мотивів, спрямованість» [122, с. 186]. Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв`язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності зі становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних).У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного розвитку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку:
а) що важливіше в психічному розвитку — біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)?
б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку?
в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)?
г) є сенситивні періоди (СП) у розвитку чи розвиток є розгортанням «повного потенціалу» (ПП)?
Табл. 2-1.
Основні характеристики теорії психічного розвитку
Видео: РЕКРЕАЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА Конференция.wmv
На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку дістали таку характеристику (табл. 2-1) [6.2, с. 6].
Таким чином, всі вищезазначені теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який спровідною ознакою світової психології розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічніта соціальні. Але між ними немає єдності в поглядах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психічного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї безвихідної ситуації та на основі систематизації кількох тисяч досліджень і ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку створили біопсихосоцісільну модель всевікового розвитку людини (табл. 2-2) [62, с. 7].
Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії Зиґмунда Фройда і Жана Піаже визначаються як б`юпснхосоціальні, Льва Виготського і Ерика Ериксона—як біо-психосоціальні, Береса Скінера і Альберта Бандури — біопсихо-соціальні.
Табл. 2-2.
Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини
Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зокрема представниця школи Л.С. Виготського Л.Ф. Обухова, створили узагальнювальну схему аналізу психічного розвитку (табл. 2-3) [62, с. 7].
Табл. 2-3.
Основні параметри психічного розвитку
Видео: психология: проблемы обучения
Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то для Льва Виготського — якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв`язків дитини з дійсністю. Таким чином, у сферу дітей потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід у радянській психології до постулату опосередкування. Такий підхід означає: «психічний розвиток слід розглядати крізь призму зв`язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв`язків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх» [62, с. 8-9]. Формою таких зв`язків, на думку представників школи Л.С. Виготського, є діяльність — динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Постулат опосередкування чітко простежується в дослідженнях Олексія Леонтьева, Петра Гальперина, Данила Ельконіна, Артура Пет-ровського, Маї Лісіної та ін.
Григорій Костюк розумів психічний розвиток як вияв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв`язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Він відбувається нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над вже утвореними. В процесі такої надбудови виникають суперечності—.рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю„активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [47].
Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювальна й інструментальна, які забезпечують, з одного боку, діяльність, а з другого — разом з діяльністю розвиток і саморозвиток психіки людини.
Таким чином, у сучасній психології під поняттям «розвиток» розуміють:
1) складний системноорганізований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні, що мають спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований та інтегрований характер-
2) перехід кількості в якість і навпаки, тенденцію руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер-
3) розвиток, що відбувається в єдності і боротьбі протилежностей-
4) вищий тип руху.
Він має такі основні закономірності.
«Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли пройдені вже ступені ніби повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх.на вищій базі.
По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не копіюванням, а рухом на новому рівні, на новому закруті спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку.
По-третє, розвиток являє собою єдність протилежностей, що борються та які є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Йдеться про протилежність у самій сутності предметів, як принципу будь-якого саморуху. Власне розв`язання внутрішніх суперечностей і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий закрут спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв`язку всіх сторін розвитку» [122, с. 9].
Отже, розвиток людини — це процес кількісних і якісних змін в її організмі під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих.
Результат розвитку людини — це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомленуактивну участь людини у суспільнокорисній діяльності та виконання певних соціальних ролей.
Отже, основними напрямами розвитку людини є:
— анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м`язової систем)-
— психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо)-
— соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі насамперед духовного, опанування соціальними функціями тощо).
Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі:
перша — це єдиний цілісний процес неперервного дорослішання-
друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес формування особистості.
Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з іншими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Льва Виготського, має сприяти «завтрашньому дню дитячого розвитку», випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно — у дитячому і юнацькому віці. Сукупність цих змін сприяє переходу індивіда в категорію особистості та набуттю нею своєрідної неповторності й оригінальності, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об`єктивний і суб`єктивний.
Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку Івана Підласого, «формування передбачає певну закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості.
Поняття «формування» ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...» [88, с. 28-29].
Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.
Отже, розвиток особистості являє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істоти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку Василя Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини.
Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С. Виготський, СЛ. Рубінштейн, О.М. Леонтьев, Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, Б.Ф. Ломов, В.В. Давидов, М.Г. Яро-шевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку.
Наприклад, на думку Сергія Рубінштейна, індивідуальні властивості — це не одне і те ж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психічного розвитку «дитина стає... членом суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворення»,— наголошував Олексій Леонтьев [58, т. 1, с. 302]. Але, водночас, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психіки, так і особистості.
«Розвиток особистості — процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб`єкта діяльності, його свідомості, системи мотивів і потреб, взаємин.
Розвиток психіки — закономірні необоротні зміни структури і змісту психічних процесів у часі: у філогенезі — в ході біологічної еволюції виду, в онтогенезі— у процесі індивідуального розвитку» [122, с. 187-188].
Розвиток дитини як особистості та головний напрям цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учасником різноманітних соціальних зв`язків і взаємин, які включаються у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особистість. Безперечно, основні напрями та зміст цього розвитку, в основному, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, враховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самовияву, саморегуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоактуалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю процесу становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має цілеспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.
Поделиться в соцсетях:
Похожие
